Unknown - Book.indd

мо тут – візьми!

Ніна впала на підлогу й закрила очі, а полковник почухав потилицю й

сказав:

– Добре, але не зараз. Маємо підготуватися, щоб запам’ятати це. Щоб

все було романтично і водночас хтиво. Пристрасно, як в молодості. Зго-

да?– Гаразд. – чи не вперше погодилася з ним його власна дружина.

Через дві години в кімнату до Віталія Андрійовича ввійшла дружина,

обіперлася спиною на шафу і повільно-повільно промовила:

– Я хочу на природі, в наметі, щоб це було так, як було у нас в перший

раз, тоді в горах, пам’ятаєш?

– Ну як же я можу таке забути, сонечко? – зробив дурнуватий вираз

обличчя чоловік. Так, пам’ятав, все пам’ятав: студентський похід у гори,

ніч, сидіння навколо вогнища й співання пісень. Він тоді дуже впився

якимось білим міцним, совєтською бурдою, й заліз не в свій намет, там

спала Ніна, вона ж подумала, що він прийшов спеціально до неї, за кілька

хвилин вони почали займатися сексом. Він був настільки п’яним, що ніяк

не міг кінчити, вона ж отримала чи то п’ять, чи то сім оргазмів – Віталій

Андрійович тепер точно вже й не згадає, і чомусь закохалася. Зранку він

встав і довго пив воду з якогось струмка, холодну й чисту, а вона підійшла

й обійняла його. І не відпустила, як бачимо, до цього часу.

– Ну от, я хочу на природі. В наметі. Це буде незабутній останній раз,

про нього можна буде внукам розповідати!

– Ніно, в тебе всі клепки на місці?

– Ну гаразд, не дітям, то згадувати можна буде.

– Але послухай, як зараз на природі – кінець листопада на дво-

рі, може, краще в спальні, ввімкнувши канал National Geographic?

– Ні! Хочу дощ і намет!

– Добре, буде тобі дощ і намет.

Збігавши до найближчої аптеки за «Віаґрою», Віталій Андрійо-

вич Кримов швидко повернувся додому, випив таблетку й забіг

до кімнати, де його Нінка сиділа перед телевізором. «Через двадцять

хвилин стан бойової готовності!» – скомандував він і побіг в гараж, де між

42

інструментами десь мав валятися розкладний туристичний намет.

Полковник досить швидко знайшов намет, побіг до квартири й зачи-

нився у ванній кімнаті.

За кілька хвилин він повернувся за дружиною, попросив ї заплющи-

ти очі, взяв за руку й повів до ванної. Коли вони ввійшли туди, жінка не

втрималася і підглянула на те, що відбувалося – у широкій ванні джакузі

був розкладений двомісний намет яскраво-червоного кольору, над ним

прикріплений шланг з душу, з якого лилася вода. Звук і справді був такий,

ніби падає дощ.

Віталій Андрійович ніжно – наскільки міг пригадати як саме це робить-

ся – роздягнув дружину, роздягнувся сам, і вони залізли в намет. Через

кілька хвилин з намету почали долинати неголосні стогони жінки, вони

все голоснішали й голоснішали, прориваючись крізь цупку тканину на-

мету, а потім крізь двері їхнього сховку прорвалася й її стопа, і чути було

тільки як шумить «дощ», барабанячи в дашок їхнього сховку, і стогони

жінки, і дзвінок телефону, котрий безперервно гримів на всю квартиру.

Полковник зрозумів, що це щось термінове, поцілував дружину в щіч-

ку й пообіцяв повернутися через дві хвилинки – мовляв, як тільки відпо-

вість на телефонний дзвінок.

– Алло, Кримов біля апарату. – сухо і трохи роздратовано промовив

Віталій Андрійович у слухавку.

– Це я. – Полковник почув голос міністра. – Президент хоче прибрати

одного журналіста, того, що зняв на відео інцидент з вінком. Він знову

щось там напакостив. Завтра на роботі тебе чекатиме папка з усім необхід-

ним. Зроби все тихо й чисто, до операції залучи тільки перевірених людей.

Хай це виглядає як інфаркт чи – ну не знаю, сам придумай – свинячий

грип, але ніякого ДТП, ясно? Після Чорновола нам вже не вірять, неякісно

ми тоді спрацювали. Хай буде щось екзотичне. Ясно, питаю?

– Так точно, пане міністр.

– До зв’язку.

– Чекатиму ваших наказів, пане міністр.

Полковник поклав слухавку, подивився на себе в дзеркало й пішов до

ванної кімнати.

– Ну що там, моє сонечко вже скучило за мною?

Варшава, 2010

43

ЧЕХОВ, ЯКИЙ ЖИВ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ

Одного дня я відчув, що всередині мене завівся Чехов. Я саме ку-

пив сигарети і йшов вулицею, коли зустрів давнього приятеля, ко-

трого не бачив вже кілька років.

– Як поживаєш? – спитався він.

– Дякую, все прекрасно! – відповів я і голос мені урвався: всереди-

ні мене голосно сміявся Чехов, барабанив ногами внутрішні стінки