Unknown - Book.indd

самовито реве двигун великого мотоцикла, як свистять, аж кричать,

гальма, з лівої від мене сторони і як на божевільній швидкості прямо

перед моїм носом, розсипаючи навсібіч іскри, пролітає величезне й

вже безформне тіло мотоцикла, безпомічно перекидаючись дорогою

й тягнучи за собою закляклі від страху й несподіванки тіла двох паса-

жирів. Я роблю крок назад, на тротуар, розуміючи, що аварія трапи-

лася з моєї вини, потім в лихоманці біжу до купи металу й людських

тіл, підбігаю ближче й в місячному світлі бачу, на дорозі з широко

розплющеними очима лежать Маґда й Сашко. Минає всього мить,

перед очима я бачу вже застиглий кадр тої фотографії з виставки, і в

гарячому поту прокидаюся.

СОН ДРУГИЙ

Любов Олексіївна працює вчителем хімії в школі маленького про-

вінційного містечка. Вона класний керівник 7-Б класу, який, власне,

й вчиться в шкільному кабінеті хімії. У класі 32 учні, приміщення до-

33

сить просторе, на подвір’я, де відбуваються шкільні лінійки, виходить

аж вісім вікон. На всіх підвіконнях розкладені чистенькі горщики з

ретельно доглянутими квітами, на стінах розвішані класний куток,

розклад дзвінків, державна символіка України, невеличкі кошики

зі штучними квітами, в кутку класу – вішак, на який діти навісили

гору свого зимового вбрання, над дошкою – насуплений Тарас Гри-

горович. Підлога пофарбована в темно-червоний колір, біля вхідних

дверей і на відтинку між партами – мокрі плями й невеличкі калюжі

розталого снігу. За вікном – зима 1999 року, падає лапатий сніг, і всі

школярі меланхолійно задивляються на вулицю, крізь запітнілі шиб-

ки бачать, як там гасає дітвора молодших класів, які вже відбули свої

чотири уроки і тепер розважаються ковзанками й сніжками.

7-Б сидить на шостому уроці, половина дітей голодні, як звірі, ре-

шта – сонні, як мухи. Триває урок хімії. Любов Олексіївна як завжди

починає зі старої пластинки – мовляв, цього тижня клас ну вже зо-

всім розійшовся і так далі тривати не може, вона вже не витримує, всі

вчителі скаржаться їй, як класному керівнику, і так вічно тривати не

може, вона вже неодноразово попереджала їх, вірила в їх, дітей, обі-

цянки виправитися, але дива не сталося, тому вона просто змушена

(саме «змушена», вона з легеньким притиском вимовляє це слово) на-

ступного тижня провести батьківські збори.

Далі – аґласітє вєсь спісак – триває перекличка присутніх. Сьогод-

ні, як це не дивно, на уроці присутні всі учні, всі сто відсотків. Любов

Олексіївна нарешті диктує дітям дату й тему уроку, потім поволі під-

водиться, йде до дошки й починає писати якісь формули. Деякий час

нічого не чути, лише рипіння крейди об дошку, часом хтось з учнів

голосно позіхає, під кимсь скриплять дошки підлоги. Вчителька до-

писує якесь простеньке рівняння, коли з середнього ряду в її сторону,

голосно розсікаючи повітря, вилітає згорток туалетного паперу, ще-

дро просякнутого синіми чорнилами. Ця мініатюрна бомба зачіпає

краєчок плеча класної керівнички і з глухим звуком розбивається

об шкільну дошку, густо помереживши обличчя й білу блузу класної

дрібним ластовинням з чорнила.

Любов Олексіївна безпорадно повертається лицем до класу, але в

цю хвилину вона настільки схожа на індіанців Ґватемали чи Перу (де

там вони живуть?), що всі діти, навіть найзатятіші «ботани», «заучки»

34

та відмінниці не стримують голосного реготу, від якого у вчительки

починають надуватися вени голови, вона густо червоніє, навісніє, але

потім зненацька жаліє себе, кидається в плач і вибігає з класу.

Тут у сні з’являюся я – батько Вадима, учня 7-Б класу, який вчора

кинув у свою «класнуху» чорнильну бомбу і мене викликано на зу-

стріч до дирекції школи.

Я виходжу з приватного будинку, в якому мешкаю, закриваю на

ключ хвіртку, настрій у мене кепський, я тягну руку за цигаркою і

в цей момент бачу, як на іншій стороні вулиці старенький опецьку-

ватий пиячок стає, хитаючись, над виритою ремонтними службами

ямою, так само похитуючись, розстібає ширінку на штанях, ще мить

– і тоненька цівка сечі, пильно, по-снайперськи направлена в самі-

сінький центр ями, вмить завмирає, з дна ями чується тріск, піді-

ймається стовп іскор і диму від короткого замикання електрокабеля,

який саме збиралися ремонтувати електромонтери, котрі розійшли-

ся на обід, а пияк, так само невпевнено, похитуючись падає в яму й