Unknown - Book.indd

Я вчора був біля твого будинку. Дивився на тебе, ти розчісувала

волосся. Я не міг там довго стояти, але в ті хвилини, поки дивився

на тебе, я був щасливим. Той мій погляд був, як обійми. Прощальні

обійми.

Ще не знаю куди саме я поїду, в якому місті і в якій країні житиму,

але я згадуватиму тебе весь час. Ти – прекрасна. Цілую. Люблю. Про-

щавай.

Твій Ігор».

Софія Володимирівна аж образилася на того невідомого Ігоря за

такий короткий лист. Її уява малювала собі щось дуже романтичне і

повне освідчень, а тут – лаконічно і стримано. Ох, ці чоловіки!

На цих думках в гості таки приперлася Мая. Того разу вона заси-

ділася в старої незвично довго – години на дві, аж стемніло надворі.

А листа треба було покласти на місце якнайшвидше, аби та Марія

знайшла його в разі потреби, як свою єдину, хоч і не багатослівну,

але розраду і втіху. Врешті й незвично багатослівна нині Мая пішла,

а після прощання з нею Софія Володимирівна вибігла на вулицю, на-

віть не одягаючись, і вклала згорток до сховку.

Жінка з’явилася перед північчю. Старенькій чомусь здалося, що та

вже нічого не боїться. Принаймні підійшла Марія до ліхтаря впевне-

ним кроком, не озираючись і не сутулячись, потім присіла, намацала

рукою згорточок, піднесла його до губ і поцілувала. На мить світло

ліхтаря освітило обличчя таємничої жінки і Софії Володимирівні на-

віть здалося, що на ньому майнула тінь щасливої усмішки. Марія під-

велася й подалася геть.

Минув день. Стара чекала вечора. Так само, як і вчора, перед пів-

ніччю зі снігу й темряви з’явилася жінка. Вона йшла впевнено, немов

до себе додому. Залишила пакунок у сховку і пішла геть. Теплі речі

для Софії Володимирівни вже лежали на табуреті поруч. Вона швид-

ко вдяглася й пішла за листом.

Спокійне й м’яке світло настільної лампи освітило аркуш, на якому

все тим же акуратним почерком з нахилом вправо було написано:

27

«Любий мій, рідний, дорогий!

Люблю тебе! Люблю! Люблю понад усе на світі!

Дякую за твій лист! Я щаслива, що у тебе все гаразд. Слава Богу,

що тебе не впіймали і ти житимеш на волі. Я вірю, що все в тебе буде

добре.

Я постійно думаю про тебе. Постійно-постійно. Я не хочу мири-

тися з думкою, що ми більше не побачимося. Мені було так добре з

тобою! Так неймовірно добре! Я постійно згадую ті наші хвилини,

нашу осінь. Я б хотіла все-все ще раз повторити.

Ти написав, що любиш мене. Я мільйон разів вдивлялася в це сло-

во, перечитувала його, цілувала. Я обцілувала весь твій лист. Ти та-

кий хороший... Знай: Ти – найрідніша моя людина, най-найрідніша.

Ти приходив дивитися на мене... Милий... Як би я хотіла обійняти

тебе, поцілувати! Пригорнути, зігріти! Я кохаю тебе!

Хай все тобі вдасться! Я вірю, що ти зможеш-таки спокійно виїха-

ти з країни і щасливо зажити деінде! Напиши мені звідти, благаю! Я

буду молитися за тебе!

Люблю тебе до нестями, люблю, люблю.

Не забувай мене, не забувай, я люблю тебе!

Твоя, назавжди твоя Марійка

P.S. Я не хотіла, цього писати, але все ж напишу. Якби тобі захоті-

лося знову побути зі мною, то напиши мені, будь ласка. Я покину все

і приїду до тебе. І ми будемо щасливі. І ми будемо разом. Завжди. Не

треба прощатися. У нас все тільки попереду, я знаю!

Цілую! Цілую! Люблю! Твоя Марійка».

Старенька акуратно запакувала лист і віднесла його на місце, до

сховку. Тепер варто було чекати на новий виток, тож вона знову вмос-

тилася в крісло й виглядала з темряви чоловічу постать.

Тої ночі він так і не з’явився, хоч Софія Володимирівна прочекала

його аж до ранку. Потім спала до обіду, пообідала і, користуючись

вигаданим прийомом відгортання снігу, перевірила сховок. Пакунок

від жінки все ще був там, значить Ігор за ним не приходив. І знову

ніч перед вікном, але світло ліхтаря так і не вихопило жодного руху

на вулиці.

Наступної ночі під ліхтар знову прийшла жінка. Коли вона поба-

28

чила, що її пакунок з листом все ще лежить у сховку, то на мить аж

вклякла, але потім стерла чи то сніжинку з вій, чи то сльозу з очей,

акуратним рухом сховала листа у потаємне місце й пішла геть.

Вона приходила й дві наступні ночі, а Софія Володимирівна мовч-

ки спостерігала за нею з темної кімнати. Чоловік не з’являвся і щось

підказувало бабці, що його на цій вулиці вже й не буде.

У четверту ніч під вікном старої знову з’явилася Марійка. Втом-