Патрик Модиано - Неділі в серпні

На хвилю запала мовчанка.

- Ну, якщо ви обидва жартували,- озвалася нарешті Барбара, - то це тільки на краще.

Ніл наполягав, щоб ми випили ще й лікеру, вже навіть не пам'ятаю якого - чи то сливового, чи то вишневого. Я підніс келих і вдав, ніби надпив. Сильвія вихилила свій одним духом. Вона більш нічого не казала, лише раз у раз нервово торкалася пальцями свого «камінчика».

- Ви теж розгнівались на мене? - м'яко звернувся до неї Ніл. - Через «камінчик»? - Він знову говорив із ледь відчутною американською вимовою і став зовсім іншою людиною. Тепер у ньому було щось ніжне, чарівливе. - Я прошу вибачення. Забудьте, будь ласка, мій дурний жарт. - Ніл благальне, немов мала дитина, склав руки. - То ви мене прощаєте?

- Я вас прощаю,- відповіла Сильвія.

- Мені справді прикро, що цей камінчик...

- Камінчик, не камінчик,- перебила його Сильвія,- мені байдуже.

Вона проказала це виразною паризькою говіркою.

- З ним часто таке буває? - запитала потім Сильвія в Барбари, показуючи пальцем на Ніла.

Барбара розгубилась і пробурмотіла:

- Ні, зрідка.

- І що ви робите, щоб його вгамувати?

Запитання пролунало різко, як удар сікачем. Ніл вибухнув реготом.

- Яка чарівна жінка! - проказав він до мене.

Я почував себе препогано, тому взяв келих і зробив добрий ковток.

- То як ми завершимо вечір? - поцікавився Ніл.

Отже, я не помилився: наші страждання ще не скінчились.

- Я знаю одне дуже затишне місце в Канні,- промовив Ніл. - Можна було б випити там по чарці.

- У Канні?

Ніл доброзичливо поплескав мене по плечу:

- Не бійтеся, старий. Канн - місце досить спокійне.

- Нам доведеться повертатись до готелю,- сказав я. - Близько півночі я чекаю на телефонний дзвінок.

- Та ну... Подзвоните звідти самі. Ви ж нас не покинете?..

У відчаї я повернувся до Сильвії. Досі вона сиділа з байдужим виглядом, але тут прийшла мені на допомогу:

- Я стомилась... Не хочеться на ніч далеко їхати...

- Далеко їхати? До Канна? Та ви смієтесь! Ти чула, Барбаро? До Канна далеко їхати! Вони вважають, що Канн -це далеко!

Все, ні слова більше, а то Ніл, як механічний молот, раз у раз гупатиме: «До Канна... До Канна...» А якщо завести з ним суперечку, то він приклеїться ще дужче. Чому деякі люди бувають схожі на жувальну гумку, що її марно намагаєшся здерти з каблука, шкрябаючи ним об край тротуару?

- Обіцяю вам: у Канні ми будемо за десять хвилин. О цій порі можна їхати швидше...

Ні, він навіть не здавався п'яним, і голос у нього був спокійний. Сильвія знизала плечима:

- Якщо ви так наполягаєте... Що ж, їдьмо в Канн.

Вона поводилася спокійно, тільки непомітно мені підморгнула.

- Там і побалакаємо про діамант,- заявив Ніл. - Здається, я знайшов покупця. Правда, Барбаро?

Та мовчки всміхнулась.

Офіціанти в білих куртках снували між столиками, і я аж дивувався, що вони так твердо тримаються на ногах. Вогні Ніцци в широких вікнах, здавалося, ще більше віддалялись і розпливалися в тумані.

Ми вибрались на берег. Довкола мене все хиталося...

Коли ми сідали в машину, я сказав Нілові:

- Все ж таки мені дуже хотілося б, щоб ви відвезли нас до готелю. Це такий важливий для мене телефонний дзвінок...

Ніл поглянув на годинник, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

- Ви справді чекали телефонного дзвінка опівночі? Вже пів на першу... Тепер, друже, ви не маєте жодного приводу покинути наше товариство...

Ми з Сильвією влаштувалися на задньому сидінні. Барбара клацнула золотим портсигаром, потім обернулася до нас і запитала:

- Ви не маєте сигарет? У мене скінчились.

- Ні,- різко відповіла Сильвія. - Сигарет ми не маємо.

Вона взяла мою руку й притисла собі до коліна. Ніл рушив.

- Ви таки збираєтесь везти нас до Канна? - поцікавилася Сильвія. -Там, мабуть, нудно...

- Ви просто там не були,- відповів Ніл по-батьківському заспокійливо.

- Нічних клубів ми не любимо,-впиралася Сильвія.

- Та я й не везу вас до нічного клубу...

- А куди ж?

- Це сюрприз!

Я боявся, що Ніл мчатиме надто швидко, але він їхав обережно. У машині заграло невидиме радіо. Ми знову проминули яхт-клуб та парк Віж'є і були вже біля порту.

Сильвія стисла мою долоню, я повернув до неї голову й показав рукою на дверцята. Якщо машина зупиниться перед червоним світлом, ми вискочимо. Гадаю, Сильвія мене зрозуміла, бо кивнула головою.

- Люблю цю мелодію,- сказав Ніл. Потім увімкнув радіо гучніше й обернувся до нас. - Вам теж подобається?

Ми не відповіли. Ні я, ні Сильвія. Я міркував про дорогу, що веде до Канна. Світлофор ми неодмінно мали проїздити біля парку Альберта І або вище, на Англійській набережній. Найкраще було б вискочити з машини на Англійській набережній і загубитись у вуличках, що відходять від неї під прямим кутом. Рух там однобічний, і поїхати за нами Ніл не зміг би.