Патрик Модиано - Неділі в серпні

Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам «фото на згадку», однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.

- Сфотографуємось?

- Так, будь ласка.

Я побачив наведений на мене об'єктив, і очі мені засліпив спалах.

Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.

- Ви в Ніцці самі?

- Так.

- Турист?

- Не зовсім.

Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.

- З вас п'ятдесят франків.

- Вип'єте чарку? - запропонував я.

- Залюбки.

- Я теж колись працював фотографом.

- А-а...

Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.

- Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,- сказав я.

- Я всіх не пам'ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте...

- Так. Знаю.

- То ви теж були фотографом?

- Атож.

- А в якому жанрі працювали?

- Та... за всі брався потроху.

Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.

- Це ваш товариш? - запитав він, показуючи на Ніла.

- Не зовсім.

- Уявляєте, колись я цього типа знав... Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить...

Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п'ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.

- То, кажете, знали його? - перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.

- Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями... В Рік'є...

- Ви певні?

- Звичайно.

- І як його звали?

Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам'ять.

- Алессандрі... Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. - І що ж цей Алессандрі робить тепер?

- Напевно не скажу,- відповів я. - Я його погано знаю.

- Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. - Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: - У вас погані знайомства, мосьє.

- Чому?

- Спочатку Поль був грумом у «Рюлі»... тоді міняйлом у міському казино... барменом... Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в'язниці... На вашому місці я був би з ним обережний. - фотограф пильно подивився на мене своїми маленькими проникливими очима. - Я звичайно застерігаю туристів...

- Я не турист.

- Ви живете в Ніцці?

- Ні.

- Ніцца - небезпечне місто,- мовив він. - Тут часто трапляються небажані зустрічі...

- Я не знав, що його звуть Алессандрі,- промовив я. - Він називав себе Нілом.

- Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?

- Ніл.

Я проказав це прізвище по літерах.

- Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл... Це був американець, він жив на бульварі Сім'є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. «Шато-Азюр»... Поль водив мене туди до парку гратися. Після війни. Його батько був там садівником...

Я перетнув площу Массена. Поліційне управління містилося трохи далі, після огорожі, за якою колись було казино, де Поль Алессандрі підробляв «міняйлом». Що воно таке - міняйло? Я пройшов іще сотню кроків, спостерігаючи, як автобуси в'їжджають і виїжджають з автовокзалу. Першу кімнату я проскочив прожогом, немов боявся, що поверну назад.

За письмовим столом при вході сидів чоловік, і я спитав у нього, куди треба звернутися з приводу зникнення.

- Якого зникнення?

І я відразу пошкодував, що прийшов сюди. Тепер доведеться відповідати на безліч запитань, і туманними відповідями тут не вдовольняться. Мені вже чулося монотонне клацання друкарської машинки...

- Зникла людина,- нарешті вимовив я.

- Другий поверх, кімната двадцять три.

Я не хотів підійматися ліфтом і рушив по сходах. Уздовж коридора з блідо-зеленими стінами тяглися двері з непарними номерами: 3, 5, 7, 9, 11, ІЗ... Далі коридор повертав під прямим кутом ліворуч. 15, 17, 23. Кругла лампа на стелі перед дверима світила так яскраво, що я мимоволі примружив очі. Потім кілька разів постукав. Низький голос запросив мене ввійти.

За залізним письмовим столом сидів, склавши руки, досить молодий блондин в окулярах. Поруч, на маленькому столику із світлого дерева, стояла друкарська машинка в чорному пластмасовому футлярі.

Жестом руки блондин запросив мене сісти.

- Одна моя знайома кілька днів тому зникла,- почав я і не впізнав власного голосу.

- Знайома?

- Так. Ми познайомилися з чоловіком і жінкою, вони запросили нас до ресторану, а після вечері вона зникла разом з ними на машині «опель», і...