Патрик Модиано - Неділі в серпні

- У мене скінчилися сигарети,- знов озвалась Барбара.

Ми їхали по набережній Кассіні. Ніл зупинив машину.

- Хочеш купити сигарети? - запитав він. Потім обернувся до мене. - Вам не важко буде сходити за сигаретами для Барбари?

Машина розвернулась і зупинилася перед набережною Двох Емануелів.

- Бачите перший ресторан на набережній? То «Гарак». Він ще працює. Попросите дві коробки «Кравен». Якщо не даватимуть, скажете, що це для мене. Ми з пані Гарак добре знайомі.

Я кинув погляд на Сильвію. Вона, здавалося, чекала мого рішення. Я похитав головою на знак того, що тікати ще рано. Це краще зробити в центрі міста.

Дверцята були заблоковані.

- Вибачте,- сказав Ніл і натис кнопку біля важеля передач.

Тепер дверцята відчинилися.

Я зайшов у під'їзд і піднявся сходами, що вели до ресторану. У гардеробі стояла білява жінка. Із зали долинав гомін голосів.

- У вас є сигарети? - запитав я.

- Які саме?

- «Кравен».

- Ні. Англійських у нас немає. - Жінка показала мені лоток із сигаретами.

- Гаразд... Візьму американські.

Я взяв дві коробки, що потрапили під руку, й дав стофранкову купюру. Жінка висунула одну шухляду, тоді другу. Дрібних у неї не знайшлося.

- Так і буде,- мовив я. - Залиште собі. - І рушив сходами вниз.

Коли я вийшов з ресторану, машини не було.

Я стояв на тротуарі набережної Кассіні й чекав. Ніл, звичайно, поїхав по бензин, але заправочної станції поблизу не знайшов. Машина з'явиться з хвилини на хвилину. Час минав, і я вже відчував, що мене охоплює паніка. Я не міг чекати спокійно і пройшов сотню кроків уздовж тротуару. Потім глянув на годинник. Було близько другої години ночі.

З ресторану «Гарак» вийшла гамірна компанія. Загрюкали дверцята машин, завелися двигуни. Кілька чоловік лишилися на набережній. До мене долинали їхні голоси і сміх. Ближче, коло басейну, якісь тіні вивантажували ящики й складали їх біля критого тентом автофургона з вимкненими фарами.

Я підійшов до них. Вони саме стали перепочити й курили, поспиравшись на ящики.

- Ви не бачили щойно машини? - запитав я.

Один звів на мене очі:

- Якої машини?

- Такої великої, чорної.

Мені треба було заговорити до когось, щоб не лишатися зі своїми думками наодинці.

- Друзі чекали мене в чорній машині, отам, біля будинку... І поїхали, не попередивши мене.

Ні, пояснювати їм не було сенсу. Я не знаходив слів. Та вони й не слухали мене, тільки один помітив, мабуть, у мене на обличчі розпач.

- Чорна машина? А якої марки? - поцікавився він.

- Не знаю.

- Не знаєте марки машини?

Певна річ, він звернувся до мене лише для того, щоб переконатись, чи я не п'яний і чи тримаються купи мої думки. Потім зміряв мене недовірливим поглядом.

- Ні. Марки машини я не знаю...

Не знати навіть цього було просто жахливо.

Я простував бульваром Сім'є. І раптом аж стрепенувся. Біля огорожі Нілової вілли виднілася темна маса автомобіля. Коли я підійшов ближче, то виявилось, що це не та машина, якою ми їздили останнього разу, а та, що з дипломатичними номерами.

Я кілька разів подзвонив. Ніхто не відповів. Спробував штовхнути хвіртку, але вона була замкнена. Тоді я перейшов на другий бік вулиці. В тій частині будівлі, що височіла над балюстрадою, світла не було, і я рушив назад на бульвар Сім'є - до телефонної будки, що стояла аж унизу на повороті, неподалік від готелю «Мажестік». Там я набрав Нілів номер і довго чекав, слухаючи гудки. Ніхто не відповідав, як і біля хвіртки. Тоді я знову вернувся бульваром до вілли. Машина стояла на місці. Не знаю вже навіщо, але я поторгав по черзі всі дверцята. Вони були замкнені на ключ. Багажник також. Потім трусонув хвіртку, сподіваючись, що вона відчиниться. Дарма. Я гатив ногами і в грати, і в машину, проте нічого не добився. Переді мною все було зачинене, я не знаходив жодної шпарини, щоб проникнути всередину, жодної нитки, щоб ухопитися за неї... Все було на замках, і я нічим не міг собі зарадити.

І так в усьому місті, яким я йшов до вілли «Свята Анна». Вулиці здавалися мертвими. Зрідка проїздили машини, і я проводжав їх поглядом одну за одною. Та жодна з них не виявилася Ніловою. У мене було таке враження, наче вони їхали взагалі порожні. Проходячи парком Ельзасу й Лотарингії, я помітив велику чорну машину, схожу на Нілову. Вона зупинилась на розі бульвару Гамбетта. Двигун спершу працював, потім заглух. Я підійшов, але крізь темне скло нічого не побачив і нахилився нижче, майже впершись чолом у шибку. На передньому сидінні якийсь чолов'яга намагався обняти блондинку, що нібито пручалася, відвертаючись від нього й притискаючись грудьми до керма. Я вже відійшов, коли шибка опустилась і з машини з'явилася голова із зачесаним назад каштановим волоссям.