Патрик Модиано - Неділі в серпні

- Я певна, вам там сподобається.

Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж'є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.

- «Коко-Біч»! Всі -за мною!

Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?

Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:

- Обережно, не опиніться за бортом!

Нарешті ми спустилися вузькими сходами - за поручень там правив товстий білий канат - униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з'явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:

- На чиє ім'я було замовлення, панове?

- Капітана Ніла!

Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять. Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сильвією сіли обличчям до міста. Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками.

- Найкраще тут улітку,- мовив Ніл. -Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..

- Він і досі його власник? - запитав я.

- Ні, помер.

Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.

Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: «Коко-Біч».

- Правда, гарно? - запитав Ніл.

Перед нами з Сильвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю «Негреско».

- Ми наче на кораблі,- мовила Барбара.

Так, «члени екіпажу» мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.

- Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби? - пожартував Ніл.

Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом «Коко-Біч» - той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.

Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.

- Я раджу вам узяти бурріду,- мовив Ніл. - Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.

Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця... І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб'єр та площею Пігаль...

Цілий вечір ми з Сильвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути... Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.

Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сильвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.

- То ви й досі носите цей камінчик?

- Ви вивчали жаргон у колежах Монако? - запитав я.

Очі його звузились, погляд став колючим.

- Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик...

Завжди такий ввічливий, Ніл раптом став якимсь агресивним. Може, забагато випив? Барбара наче знітилась і закурила сигарету.

- Хай моя дружина носить і камінчик, але цей камінчик дорожчий за всі ваші статки!

- Ви так гадаєте?

- Я в цьому впевнений.

- І хто ж вам таке сказав?

- Здогадуюсь.

Ніл вибухнув гучним сміхом, і погляд його пом'якшав. Тепер він дивився на мене веселими очима.

- Ви розгнівались? Я ж хотів лише пожартувати... Так, поганий жарт. Мені прикро...

- Я теж пожартував,- кинув я.