Патрик Модиано - Неділі в серпні

Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.

- Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток...

Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім'є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.

- Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,- озвався я до Сильвії.

Її це наче й не здивувало.

- За яку ціну?

- За ту, що я назвав. Як ти гадаєш, вони справді мають гроші?

Не поспішаючи, ми спускалися залитим сонцем бульваром Сім'є. Я скинув пальто, хоч і розумів, що на вулиці зима й незабаром спаде ніч. Але в ту хвилину я почував себе так, немовби був липень. Оте злиття часу, машини, що зрідка проїжджали повз нас, тіні, такі чіткі на тротуарі й на стінах будинків...

Я стис Сильвії руку:

- Тобі не здається, що ми спимо?

Вона всміхнулась, але її погляд мене стривожив.

- І ти гадаєш, що все скінчиться пробудженням? - запитала вона.

Ми мовчки дійшли до округлого фасаду колишнього готелю «Мажестік», де бульвар завертає, і проспектом Дюбушаж дісталися до центру міста. Тут, під аркадами площі Массена, серед безладдя автомобілів і натовпу гуляк та людей, що, повертаючись з роботи, чекали на автобус, я відчув полегкість. Все це пожвавлення довкола створювало в мене ілюзорне відчуття того, що ми вирвалися з полону якогось сну.

Сну? Ні, скоріше відчуття, що дні невблаганно спливають за днями і затримати, спинити їх нема жодної змоги. Ми наче стояли на конвеєрі, а вулиці пробігали повз нас, і ми не знали, чи то рухався конвеєр, чи краєвид, як ото, буває, роблять під час кінозйомки.

Час від часу екран проривався. Не вдень, а тільки вночі, завдяки свіжішому повітрю та мерехтливому світлу. Ми виходили на Англійську набережну і знову твердо ступали по землі. Те отупіння, що оволоділо нами після приїзду до цього міста, минало. Ми знову почували себе господарями долі. І знову могли будувати плани. Треба спробувати перетнути італійський кордон. Ніли нам допоможуть. Саме на їхній машині з дипломатичними номерами ми потрапимо з Франції до Італії, не проходячи перевірки й не привертаючи до себе уваги. І подамося на південь, до Рима. Це - наша мета. Єдине місто, де, як я гадав, ми могли б осісти й прожити решту життя. Саме Рим, що ніби створений для таких апатичних натур, як ми.

А вдень усе зникало. Ніцца, блакитне небо, світлі, схожі на величезні тістечка, будинки, пароплави, безлюдні, залиті недільним сонцем вулиці, наші тіні на тротуарі, пальми й Англійська набережна - все це пропливало, наче на екрані. Нескінченні післяобідні години, коли дощ тарабанив по цинкових покрівлях, а ми вдихали вогкий, запліснявілий запах нашої кімнати й відчували себе покинутими... Згодом я звик до такого стану й тепер добре почуваю себе в цьому місті привидів, де час ніби зупинився. Як і решта людей, що цілими процесіями неквапно прогулюються Англійською набережною, я змирився з тим, що в мені зламалася пружина. Я звільнився від земного тяжіння. Так, я пливу разом із рештою мешканців Ніцци. Але тоді, коли ми жили у мебльованих кімнатах вілли «Свята Анна», цей стан був для нас новий, і ми раз у раз ще поставали проти заціпеніння, що оволодівало нами. Тільки діамант був у нас єдиною надійною і постійною річчю, єдиною незмінною точкою відрахунку. Чи не накликав на нас біду саме він?

Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам'ятаю, це було в барі готелю «Негреско», близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.

- А якщо з'явиться Вількур? - Я завжди називав його на прізвище.

- Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сильвія. - Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.

Оте «зникнемо», почуте з уст Сильвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.

Та ні, Вількур не з'явився.

І ми трохи пройшли з Нілами вздовж Англійської набережної. І саме того дня фотограф, що стояв коло «Середземноморського палацу», навів на нас об'єктив і тицьнув мені в руку картку з адресою ательє, де через три дні я міг забрати знімки.