Патрик Модиано - Неділі в серпні

- Що, цікаво?

І почувся різкий жіночий сміх, луна від якого прокотилася вздовж усієї вулиці Кафареллі.

Хвіртка вілли «Свята Анна» була зачинена, і я подумав, що мені не пощастить відчинити її вже ніколи. Та потім я зібрався на силі, добре вперся ногами, і хвіртка подалась. До чорного ходу довелося пробиратись темною алеєю саду навпомацки.

Увійшовши до кімнати і ввімкнувши світло, я в першу хвилину відчув полегкість - тут ще відчувалася присутність Сильвії. На спинці шкіряного крісла лежала сукня, решта одежі була в шафі. Там-таки, в глибині, я розгледів і її дорожню сумку. Парфуми, пудра й губні помади так і стояли біля умивальника на маленькому столику із світлого дерева. Я взяв пляшечку з парфумами і вдихнув їхній запах.

Не роздягаючись, я простягся на ліжку й вимкнув світло, гадаючи, що в темряві буде краще міркувати. Але морок і тиша огортали мене, наче саван, і я відчув, що задихаюсь. Помалу прийшло інше відчуття - порожнечі й розпачу. Лежати на ліжку самому було нестерпно. Я ввімкнув нічник і тихо сказав собі, що Сильвія скоро повернеться до мене, в цю кімнату. Вона знає, що я чекаю на неї тут. Потім я знову вимкнув світло, щоб краще чути рипіння хвіртки і її кроки в саду та на сходах.

Відтоді я ходив, мов сновида, від «Святої Анни» до Нілової вілли. Біля хвіртки я довго дзвонив, але мені ніхто не відповідав. Машина з дипломатичними номерами стояла на тому самому місці під огорожею.

У телефонному довіднику після Нілового номера я прочитав: «Служба американського посольства; бульвар Сім'є, № 50-біс». Я зателефонував до американського посольства у Парижі й Запитав, чи знають вони такого Вірджіла Ніла, що займає одне з їхніх приміщень у Ніцці, на бульварі Сім'є, 50-біс. Я додав, що минулої ночі він зник і що я хвилююся за нього. Але про чоловіка з таким ім'ям у посольстві нічого не чули. Вілла «Шато-Азюр» на бульварі Сім'є справді відведена для працівників американського посольства, однак уже кілька місяців там ніхто не живе. Невдовзі туди приїде, мовляв, американський консул, до нього й можна буде звернутися.

Я перечитував усі газети, навіть італійські, особливо придивляючись до тих, що виходили в околицях Ніцци, і не проминав жодної події, навіть найдрібнішої. Мою увагу привернула одна з них. Тієї ночі, коли зникла Сильвія, в місцевості, що мала назву Монт-Гро, між Ментоном і Кастелларом, німецька машина «опель» чорного кольору з паризькими номерами зійшла з траси, влетіла в канаву й розбилася. Спалахнуло полум'я, і всередині знайшли тільки два обгорілі трупи; впізнати їх уже не можна було.

Я пройшовся по Англійській набережній і завернув у великий гараж, що якраз навпроти вулиці Кронштадтської. Там в одного з механіків я спитав, чи в гаражі часом немає «опеля».

- А вам навіщо?

- Та так...

Він стиснув плечима.

- Там... у кутку... далі...

Так, ця машина була схожа на Нілову.

Мені закортіло знову відвідати ті місця, де ми бували з Нілами. Я сподівався знайти якийсь слід, якусь нитку, побачити їх тієї миті, коли вони входять із Сильвією... Одне слово, так, як це буває на плівках, що їх крутять на монтажному столику в зворотний бік, невтомно вивчаючи деталі. Але в ту хвилину, коли я виходив з ресторану «Гарак» з двома коробками американських сигарет, плівка вривалась або ж я заходжувався проглядати її спочатку...

І ось одного вечора - це було в італійському ресторані на вулиці Поншетт, де ми з Нілами вперше домовлялися про зустріч,-мені пощастило.

Я сів біля великого каміна за столик, який ми займали того дня, і на тому самому стільці. Так, у мені жевріла надія, що, відвідуючи місця, де ми бували, і роблячи те, що ми робили тоді, я зможу розплутати цей незбагненний клубок.

Я спитав у власниці ресторану, поцікавився в усіх офіціантів, чи знають вони подружжя Нілів. Це прізвище вони чули вперше, хоч Ніл запевняв нас, нібито був тут завсідником. Люди в залі голосно розмовляли, і цей гамір так мене пригнічував, що я вже не розумів, де я і що тут роблю. Минулі події в моїй свідомості [36] помалу втрачали чіткі обриси, танули, лишався тільки ресторан, відвідувачі, копії картин Гварді на стінах та гомін розмов. Більш нічого. Я вже не зважувався ні піти звідси, ні навіть підвестися. Вийти за двері - це було однаково що ступити в порожнечу...

До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги - колись він сфотографував нас із Нілами перед «Середземноморським палацом». Той знімок я завжди носив із собою.