Andriy - Unknown

— Добрий день, діти, — гаркнула вона.

— Добрий день, пані Транчбул, — прощебетали діти у відповідь.

Директорка стала перед класом, розставивши ноги, взявши руки в боки й люто зиркаючи на дітей, що перелякано сиділи перед нею за партами.

— Гидко дивитися, — гримнула вона. Поглядала на них з відвертою відразою, ніби побачила щось, залишене серед підлоги песиком. — Справжнє тобі кодло паскудних бородавок.

Усі відчували, що краще мовчати.

— Мені аж ригати хочеться, — вела вона далі, — як подумаю, що цілих шість років доведеться терпіти в моїй школі таку купу сміття. Краще буде повиганяти звідси якомога більше таких, як ви, покидьків, щоб не збожеволіти самій.

Вона витримала паузу й кілька разів фиркнула носом. Це були чудернацькі звуки. Такі можна почути, якщо зайти в стайню, де годують коней.

— Ваші батьки, — провадила вона, — либонь, вважають вас чудовими дітьми. А я вам скажу цілком протилежне — і можете мені повірити. Усім встати!

Усі миттю зірвалися на ноги.

— А тепер виставте перед собою руки. І коли я вас минатиму, повертайте їх так, щоб я бачила, чи чисті вони з обох боків.

Пані Транчбул поволі пішла між рядами, оглядаючи долоні. Усе було добре, поки вона не наблизилась до хлопчика в другому ряду.

— Як тебе звати? — гаркнула вона.

— Найджел, — пробелькотів хлопчик.

— Найджел і що?

— Найджел Гікс, — додав хлопчик.

— Найджел Гікс і що? — заревіла Транчбул. Заревіла з такою силою, що ледь не здула малого з парти у вікно.

— Це все, — пробурмотів Найджел. — Хіба що ви хочете знати, як мене по-батькові.

Це був хоробрий хлопчик, і було видно, як він намагається не боятися навислої над ним Горгони.

— Я не хочу знати, як тебе по-батькові, малий пухир! — заревіла Горгона. — Як звати мене?

— Пані Транчбул, — промовив Найджел.

— То так і кажи, коли до мене звертаєшся! Ану спробуймо ще раз. Як тебе звати?

— Найджел Гікс, пані Транчбул, — відповів Найджел.

— Отак краще, — буркнула Транчбул. — Найджеле, руки в тебе брудні! Коли ти востаннє їх мив?

— Зараз подумаю, — замислився Найджел. — Важко точно пригадати. Могло бути вчора, а могло й позавчора.

Тіло й лице в директорки роздулися, ніби її накачали велосипедною помпою.

— Я так і знала! — заревіла вона. — Щойно тебе побачила і вже знала, що ти просто шмат бруду! Твій батько ким працює, асенізатором?

— Він лікар, — відповів Найджел. — Причому дуже добрий. Він каже, що ми й так носимо на собі повно мікробів, тому трохи зайвого бруду нікому не зашкодить.

— Я рада, що мене він не лікує, — скривилася Транчбул. — А ще я хотіла б запитати, що в тебе на сорочці робить варений горошок?

— Це нам давали на обід, пані Транчбул.

— То ти завжди, Найджеле, вимащуєш собі обідом сорочку? Може, й цього тебе навчив твій знаменитий батечко-лікар?

— Варений горошок важко їсти, пані Транчбул. Він постійно падає з виделки.

— Ти просто огидний! — заревіла Транчбул. — Ходячий рознощик бактерій! Не хочу тебе більше бачити! Іди в куток і стань там на одній нозі лицем до стіни!

— Пані Транчбул...

— Не сперечайся зі мною, бо примушу стояти на голові! Роби, що наказано!

Найджел почимчикував у куток.

— І стій там, поки не перевірю твої знання й побачу, чи ти хоч чогось навчився за увесь цей тиждень. І не озирайся, коли зі мною говориш. Відверни свою огидну мармизу до стіни. А тепер скажи по буквах слово «грати».

— Яке саме? — перепитав Найджел. — Те, що «виконувати музичний твір» чи «решітки на в’язничних вікнах»?

Так випало, що це був дуже розумний хлопчик, та ще й мати вдома вчила його читати.

— Те, що на вікнах, дурнику.

Найджел безпомилково сказав це слово через «ґ», що директорку дуже здивувало. Вона думала, що учень ще й букв не знає, і її роздратувала його кмітливість. А тоді Найджел додав, і далі балансуючи на одній нозі лицем до стіни:

— Учора міс Гані навчила нас вимовляти по буквах нове довжелезне слово.

— І що ж то за слово? — лагідно перепитала Транчбул. Що лагідніший ставав її голос, то більшала небезпека, але Найджел цього не знав.

— «Ускладнення», — пояснив Найджел. — Тепер усі в класі можуть вимовити по буквах слово «ускладнення».

— Що за дурниці, — обурилася Транчбул. — Ви не повинні вивчати довгі слова, поки вам не буде хоч би по вісім-дев’ять років. І не кажи мені, що всі в класі можуть вимовити по буквах це слово. Ти мені брешеш, Найджеле.