Andriy - Unknown

— Вставай і не рюмсай, — гаркнула Транчбул. Руперт устав і поплентався назад до своєї парти, розтираючи обома руками голову. Пані Транчбул знову вийшла й стала перед класом. Дітлахи були наче загіпнотизовані. Досі ніхто з них нічого подібного не бачив. Це було фантастичне видовище. Краще за пантоміму, але з однією значною відмінністю. У класі стояла перед ними величезна людська бомба, готова будь-якої миті вибухнути й рознести когось на дрібні шматочки. Дитячі погляди були прикуті до директорки.

— Я не люблю малюків, — сказала вона. — Малюків ніхто не повинен навіть бачити. Їх треба ховати геть з очей у якісь коробки, мов ті шпильки чи ґудзики. Хоч убийте, не розумію, чого ті вилупки так довго ростуть. Мабуть, вони це роблять навмисне.

З переднього ряду озвався ще один надзвичайно хоробрий хлопець:

— Пані Транчбул, ви ж теж колись були маленькі!

— Ніколи я не була маленька, — огризнулася директорка. — Я все життя була велика і не розумію, чому й інші не можуть такими бути.

— Але ж на самому початку ви мусили бути немовлям, — не вгавав хлопець.

— Я! Немовлям?! — крикнула пані Транчбул. — Як ти посмів таке подумати! Яке нахабство! Яка диявольська зухвалість! Як тебе звати, хлопче? І встань, коли зі мною говориш!

Хлопець скочив на ноги.

— Мене звати Ерік Чорнило, пані Транчбул, — представився він.

— Який Ерік? — гаркнула директорка.

— Чорнило, — повторив хлопець.

— Не будь ідіотом, хлопче! Такого прізвища немає!

— Подивіться в телефонний довідник, — сказав Ерік. — Там є мій батько під прізвищем Чорнило.

— То й добре, — буркнула директорка, — нехай ти й Чорнило, але я ось що тобі скажу. Не думай, що тебе не можна змити. Я дуже швидко зітру тебе так, що й сліду не залишиться, якщо будеш зі мною таким мудрагелем. Скажи по буквах що.

— Я не зрозумів, — розгубився Ерік. — Що я маю сказати?

— Скажи що, ідіоте! Скажи по буквах слово «що»!

— С... Ч... О, — випалив, мов з кулемета, Ерік. Запала важка тиша.

— Даю тобі ще один шанс, — процідила пані

Транчбул навіть не ворухнувшись.

— Ага, вже знаю, — виправився Ерік. — Там ще є літера «Щ». С... Щ... О. Це легко.

Двома широченними кроками пані Транчбул наблизилася ззаду до Ерікової парти й нависла над безпорадним хлопцем колоною зловісної долі. Ерік боязко зиркнув через плече на цю почвару.

— Я правильно сказав? — нервово пробелькотів він.

— Неправильно! — гарикнула Транчбул. — Я взагалі маю враження, що ти один з тих малих рябих пухирів, що завжди все роблять неправильно! Ти неправильно сидиш! Дивишся неправильно!

Неправильно говориш! Ти сам неправильний! Даю тобі ще один шанс виправитися! Скажи по буквах «що»!

Ерік завагався. Тоді поволі-поволі вимовив:

— Не «С... Ч... О» і не «С... Щ... О». Ага, знаю. Має бути «С... С... Щ... О».

Пані Транчбул, що й далі стояла в Еріка за спиною, простягла обидві руки й великими та вказівними пальцями схопила хлопця за вуха.

— Ой! — закричав Ерік. — Ой! Боляче!

— Я ще й не почала, — коротко повідомила директорка. А тоді, міцно стискаючи вуха, підняла його з сидіння.

Як і Руперт перед цим, Ерік верещав на всю школу. З кінця класу озвалася міс Гані:

— Пані Транчбул! Не треба! Відпустіть його! Ви ж йому вуха відірвете!

— Нічого я не відірву, — гаркнула їй у відповідь пані Транчбул. — Я з’ясувала на власному досвіді, міс Гані, що вуха в малих вилупків дуже міцно причеплені до голови.

— Відпустіть його, пані Транчбул, прошу вас, — благала міс Гані. — Ви можете завдати йому серйозної шкоди! Ви йому відкрутите вуха!

— Вуха неможливо відкрутити! — зарепетувала Транчбулка. — Вони чудово розтягуються, як оці, що зараз у моїх руках, але запевняю, що вони не відкручуються!

Ерік верещав, як ще ніколи в житті, і хвицав ногами в повітрі.

Матильді ні разу не доводилося бачити, щоб хлопця, та й узагалі людину, тримали в повітрі за самі тільки вуха. Як і міс Гані, вона була переконана, що в будь-яку мить обидва вуха не витримають ваги тіла й обірвуться.

Пані Транчбул горлала:

— Слово «що» вимовляється по буквах: «Щ»… «О». Ану повтори, мала бородавко!

Еріка не треба було просити двічі. Спостерігаючи кілька хвилин тому за Рупертом, він зрозумів: що скоріше відповіси, то скоріше тебе відпустять.