Andriy - Unknown

— Щ... О, — пропищав він, — так вимовляється по буквах що!

І далі тримаючи хлопця за вуха, пані Транчбул опустила його назад за парту. Тоді знову вийшла наперед, струшуючи руки одна об одну, ніби відчищаючи їх від чогось брудного.

— Ось як їх треба навчати, міс Гані, — порадила вона. — Повірте моїм словам, не досить їм просто говорити — треба все втовкмачувати в їхні голови. Якщо їх трохи покрутити й потрясти, то вони відразу все запам’ятають. Це чудово сприяє зосередженню думок.

— Ви ж можете їх невиліковно покалічити, пані Транчбул, — вигукнула міс Гані.

— А я так і зробила, не сумнівайтеся, — вишкірилася Транчбул. — За ці кілька хвилин Ерікові вуха досить сильно розтяглися! Тепер стануть набагато довші, ніж були. І в цьому немає нічого поганого, міс Гані. Він тепер усе життя буде схожий на гнома.

— Але ж, пані Транчбул...

— Ой, та мовчіть уже, міс Гані! Ви така сама нюня, як і вони всі. Якщо не можете дати з ними ради, то шукайте собі роботу в якійсь приватній школі для розбещених багатих покидьків. Якби ви вчителювали так довго, як я, то зрозуміли б, що з дітьми не можна бути лагідними. Прочитайте, міс Гані «Ніколаса Ніклбі» добродія Діккенса. Прочитайте про пана Вокфорда Сквірза, блискучого директора «Дотбойс Голлу». От він добре знав, як поводитися з малими негідниками! Він знав, як користуватися різками! Він так розігрівав їм задки, що на них можна було смажити яйця з беконом! Гарна це книга. Але я навіть не припускаю, що зграя цих дебілів, що оце тут сидять, колись її прочитає, бо судячи з їхнього вигляду, вони взагалі ніколи не навчаться читати!

— Я її читала, — тихенько озвалася Матильда. Пані Транчбул смикнула головою й уважно придивилася до крихітної чорнявої дівчинки з карими очима, що сиділа в другому ряду.

— Що ти сказала? — різко перепитала вона.

— Сказала, що прочитала цю книжку, пані Транчбул.

— Що прочитала?

— «Ніколаса Ніклбі», пані Транчбул.

— Ти мені брешеш, панянко! — крикнула Транчбулка, вирячившись на Матильду. — Я сумніваюся, що в усій школі знайдеться хоч один учень, який прочитав цю книжку, а ти тут сидиш у найменшому класі, як недовилуплена креветка, і в живі очі мені брешеш! Навіщо ти це робиш? Та ти, мабуть, маєш мене за ідіотку! Ти що, шмаркачко, думаєш, я дурна?

— Ну... — почала було Матильда, але тоді завагалася. Їй кортіла сказати: «Так, аякже», але це було б самогубство. — Ну... — знову проказала вона, й далі вагаючись, і далі не бажаючи казати «Ні».

Пані Транчбул відчула, що думає ця дитина, і їй це не сподобалось.

— Устань, коли зі мною розмовляєш! — гаркнула вона. — Як тебе звати?

Матильда встала й відрекомендувалася:

— Я Матильда Вормвуд, пані Транчбул.

— Вормвуд? — перепитала директорка. — То ти тоді дочка власника «Моторів Вормвуда»?

— Так, пані Транчбул.

— Та він же шахрай! — зарепетувала Транчбул. — Тиждень тому продав мені вживану машину й сказав, що майже новенька. Я тоді ще подумала, який він чудовий чолов’яга. А сьогодні зранку, коли я їхала на цій машині селом, двигун узяв і випав прямо на дорогу! Увесь був забитий тирсою! Цей тип — грабіжник і злодій! Я з нього три шкури здеру, ось побачиш!

— Він уміло веде свій бізнес, — сказала Матильда.

— Уміло, аякже! — заволала Транчбул. — Міс Гані казала, що й ти теж уміла! Мені, панянко, не подобаються такі умільці! Вони всі шахраї! І ти шахрайка теж! Твій батько, перш ніж я його розкусила, розповів мені про твою негідну поведінку вдома! Але в моїй школі і не пробуй чогось такого втнути, шмаркачко. Я тепер з тебе очей не зведу. Сідай і ні пари з вуст.

Матильда знову сіла за парту. Транчбул вмостилася за вчительським столом. Це вперше вона сіла, відколи почався урок. Потім директорка простягла руку до глечика з водою. Узяла глечик за ручку, але ще не підняла його, тільки сказала:

— Ніяк не можу збагнути, чому малі діти такі гидезні. Псують мені все життя. Наче бридкі комахи. Їх треба якомога скоріше позбуватися. Ми позбуваємося мух, прискаючи спеціальним розчином або вивішуючи папір-липучку. Я часто думала про те, щоб винайти розчин, прискаючи яким, можна було б позбуватися дітей. Як би чудово було зайти в цей клас з величезним пульверизатором у руках і все ним тут обприскати. Або ще краще — принести величезні стрічки паперу-липучки. Я б їх порозвішувала по всій школі, а ви б до них поприлипали, й на цьому б усе закінчилося. Правда, цікава ідея, міс Гані?