Мені було дуже лячно робити цей телефонний дзвінок. Чи не спричинить він іще більше болісних відчуттів? Перш ніж набрати її номер, я помолилась. А коли запитала, що вона відчуває, дізнавшись про його смерть, пролунав зойк. Вона не знала, що він загинув під час бунту.
Жінка почала сміятися й плакати. З моменту нападу вона завжди боялася, що одного дня його випустять із в’язниці. «Я прокидаюся від власного крику, у мене часто болить голова. Мені сняться жахіття», — розповіла мені вона. Дізнавшись, що його вже немає, вона відчула полегшення. «Це справжнє благословення».
Вона подякувала мені за те, що я повідомила їй про це і змінила її життя на краще. Жінка не звертала уваги на новини, присвячені бунту, і ніхто з її найближчого оточення не знав про зґвалтування, що трапилося десять років тому.
Іноді буває складно визначити, як ти чиниш — добре чи погано? Одного разу я написала колонку, у якій хвалила дитину за те, що вона викликала поліцію, знайшовши у своєї матері наркотики. Можливо, ця мати могла отримати допомогу, і для неї все не закінчилося б так, як для іншої матері-наркоманки, яку вбили. Вона залишила сиротами двох синів. На жаль, у статті я зазначила імена цих хлопчиків. Їхні імена вже потрапляли на сторінки газети, однак мені було не обов’язково робити це знову.
Я зберегла два гнівні листи, що їх тоді отримала. Перший — від учителя п’ятого класу, у якому навчався один із хлопчиків: «Ваша стаття не просто підняла на поверхню жахливі подробиці смерті їхньої матері (дитина навіть про них не знала), це ще й припущення, що хлопчики знали, що відбувається з їхньою матір’ю, і мали б видати її поліції… Я прошу вас не робити таких оцінних суджень у майбутньому, особливо коли йдеться про почуття дітей».
Директор школи теж мені написав. У цілому він погодився з моїм аргументом, але зауважив: «Ви долучилися до того, щоб знову зробити цих дітей жертвами… Те, що ви зазначили їхні імена, звело нанівець місяці роботи психологів, учителів, родичів та друзів, які допомагали загоїти ці рани».
Випадок із тією колонкою став для мене важливим уроком: якщо хочеш комусь допомогти — допоможи. Якщо можеш завдати комусь болю — не роби цього.
Якось я написала веселу колонку про напіврозвалений будинок, у якому моя дочка жила в кампусі з вісьмома студентами й однією жінкою. Холодильник жахливо тхнув, і я пожартувала, що попереднім власником цього житла був Джеффрі Дамер [9] Американський серійний убивця.
. Мені зателефонував розлючений читач, щоб нагадати, що перша жертва Дамера була з району Акрона. У своїй наступній колонці я вибачилася за цей жарт.
Тепер, коли я закінчую писати колонку, я «пропускаю» її крізь свій «духовний сканер». І молюся над нею. Промовляю молитву святого Франциска і прошу, щоб милість Божа не дозволила мені комусь зашкодити.
Коли якась із моїх колонок допомагає людям, вони носять її у своїх гаманцях, прикріплюють на холодильники, вкладають у Біблію, надсилають її своїм тітонькам чи дядечкам, цитують у проповідях та передруковують в інформаційних бюлетенях або блогах.
Один чоловік, який працював на заводі, зателефонував мені о третій ночі після того, як прочитав колонку, присвячену робочій етиці мого батька — «синього комірця». Він сказав, що усвідомлює той факт, що не зможе залишити своїм дітям великих грошей, однак коли він побачив, що моя колонка віддзеркалює його цінності, то зрозумів, що́ саме вони успадкують. «Мені дуже сподобалася колонка, яку ви присвятили своєму батькові, — сказав він. — Я прикріпив її всередині свого ящика з інструментами, щоб вона повсякчас нагадувала мені, чому я займаюся саме цією справою».
Одна жінка надіслала мені листівку зі словами: «Якби я була письменницею, я б хотіла знати, що люди думають про мою роботу. Той, хто стоїть на сцені, чує аплодисменти; я хочу, щоб ви знали, що у Вустері живе 70-річна бабця, яка вам аплодує».
Один батько запросив мене до себе додому через кілька годин після того, як його сина застрелили. Він довірив мені — незнайомці — розповісти світові про те, якого чудового сина втратив. Я ніколи не забуду, як цей працівник великої електричної компанії почав хлипати, коли відкрив гаманець і показав мені фотографію свого хлопчика.
Жінка в джинсах підійшла до мене, щоб подякувати за критику керівника поліції, якого звинувачували в побитті дружини. Я й гадки не мала, що вона також працює в поліції, доки вона не дістала з кишені свій жетон. Жінка розповіла, що поліцейські, з якими вона працює на одній зміні, високо оцінюють мої колонки.
Читать дальше