Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

У мене ще раз перехопило подих — коли кілька днів потому я відкрила поштову скриньку і побачила там коробку з запискою: «Ось тобі власний компресор, щоб більше не потрапляла в такі ситуації у майбутньому. Можливо, одного дня ти теж допоможеш комусь у скруті».

Хто з журналістів не мріє про Пулітцерівську премію?

Це найвища нагорода, яку можна отримати в галузі журналістики. Принаймні так кажуть.

У нас кажуть, мовляв, якщо ти отримаєш Пулітцерівську премію, можеш вважати, що перший рядок некролога в тебе вже є.

Я двічі наближалася до цієї мрії. Редактори номінували мої роботи на жадану нагороду, і я двічі ставала фіналісткою.

Коли мене вперше номінували на Пулітцерівську премію в категорії «Коментар», у мене аж у голові запаморочилося. Я написала серію із 40 колонок про злочинність у бідних районах міста. Зазвичай суддівське рішення тримають у таємниці, однак інформація про трьох фіналістів кожної категорії «просочується» назовні. За два дні до оголошення переможця — у суботу — я була в кінотеатрі, і мені зателефонувала моя редакторка. Я вийшла до фойє, щоб відповісти на дзвінок. Вона сказала, що я не отримала премії. Ця звістка мене просто розчавила.

Коли ж я прийшла на роботу в понеділок, друзі й колеги навіть не намагалися мене втішати. Вони були такі схвильовані і так пишалися тим, що я стала фіналісткою, — здавалося, я зовсім не програла, а навпаки. І вони мали рацію. Цього було досить, однак моє еґо жадало більшого. Чоловік організував вечірку на мою честь. Мої друзі, рідні та колеги зібралися, щоб відсвяткувати те, що я стала однією з трьох найкращих колумністок країни. Та глибоко всередині я відчувала неабияке розчарування — того року я не стала «першим номером».

Наступного разу я стала фіналісткою завдяки колонкам, які допомогли змінити один із законів в Огайо: прокурори відтоді не мали права приховувати важливу інформацію від адвокатів, які захищали обвинувачених. Для категорії «Коментар» потрібно надати до десяти матеріалів, і ми вирішили надіслати колонки, у яких я писала про рішення моєї доньки зробити подвійну мастектомію у 29 років. Вона успадкувала мутаційний ген BRCA1, який сприяє розвиткові раку грудей, від мене, і їй було непросто поділитися своєю історією з іншими. Я хотіла перемогти заради неї і, звісно, заради власного еґо.

Цього разу я просто не могла програти.

Але програла. І цього разу дізналася про свій програш у присутності всіх колег редакції, коли ми зібралися, щоб святкувати перемогу після того, як оголосять результати. Усі знову казали: «Ти не програла! Ти ж потрапила до фіналу!» Мене пригощали тортом і пуншем, говорили мені теплі слова. Але я маю дуже дивне еґо: якщо я не перемогла — то програла. Тут не може бути проміжного варіанта. П’ятірка або двійка — інших оцінок просто не існує.

Але істина в тому, що жодна нагорода не здатна вгамувати таке еґо. Навіть Пулітцерівська премія. Мій друг Боб — один із найкращих бізнес-репортерів — отримав цю премію. І вона не змогла змусити його внутрішніх демонів замовкнути. У редакції Боб завжди був моїм персональним гуру. Він часто повторював цитату Білла Вілсона, засновника Спільноти анонімних алкоголіків: «Я мушу бути першим у всьому, бо глибоко в моїй зіпсованій душі почуваюся найнезначнішим серед Божих створінь».

Боб допоміг мені усвідомити, що коли ти не залежиш від світу й «аплодисментів», не прагнеш отримати від нього визнання та підтвердження власних талантів, ти стаєш вільним і можеш йому служити. Замість того щоб бути найкращим у світі, будь найкращим для цього світу.

Серед його улюблених прислів’їв є таке: «Краще стояти в темряві, аніж у власному світлі».

Чи не можу я просто постояти у світлі Пулітцерівської премії?

Глибоко всередині мені хотілося бути відомою, важливою, щоб мені робили компліменти, помічали, потребували, поважали, всіляко плекали і хвалили. І щоразу, коли я отримувала щось із цього списку, мені все одно чогось бракувало. Я ставила перед собою мету, досягала її, а тоді ставила ще одну, якої не могла досягти на той час. То була нескінченна гонитва.

Я прагну отримати Пулітцерівську премію, та водночас найважливішим для мене є місце під магнітом на дверцятах холодильника. Для мене велика честь, що люди вирізають мої колонки і прикріплюють їх поряд із найвищою оцінкою сина чи малюнком доньки. Читачі відкривають потерті гаманці і дістають із них вицвілі статті, які їх найбільше вразили, і тому вони вирішили їх зберегти. Якось один суддя покликав мене до свого кабінету після судового слухання, щоб показати вирізку з моєю колонкою, яку він зберігає на столі під склом. На одну автограф-сесію жінка принесла альбом, присвячений життю її маленького сина. Раніше ми ніколи не зустрічалися, однак я запам’ятала усмішку її малюка на світлині, яку опублікували на сторінці з некрологами, коли він помер. Я згадала цю усмішку та його ім’я у своїй колонці, і вона про це не забула. Вона попросила, щоб я поставила на ній свій автограф, а тоді наклеїла її в безцінний альбом, що ілюстрував коротке життя її сина.