Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

А ще є старий спосіб: запиши на аркуші всі «за» і «проти» кожного варіанта, що його можеш обрати, і обери той, де найбільше «за».

Інший спосіб — обрати два найкращі варіанти, а тоді «приміряти» їх на себе, мов нові туфлі, — хоча б на один день, щоб переконатися, що вони тобі пасують. Скажімо, ти хочеш переїхати — до Каламазу або Чикаго. Обираєш одне з цих міст і уявляєш своє життя в ньому протягом одного дня. Прислухаєшся до того, що відчуваєш розумом, серцем, що підказує тобі інтуїція. Наступного дня «приміряєш» другий варіант. Зазвичай уже до обіду другого дня ти знаєш, який із них обрати.

Я чула, що це допомагає відрізнити факт від вигадки. І коли ти це зробиш, відкинь вигадку. Коли в тебе будуть на руках усі факти, відокрем суттєві від несуттєвих. Твоє рішення має ґрунтуватися саме на перших. Не потрібно робити припущень. Один викладач журналістики навчив мене, що кожного разу, коли ти робиш припущення, це може перевернути все з ніг на голову.

Мої друзі, які проходять реабілітацію, навчили мене втілювати в життя чотири абсолютні істини анонімних алкоголіків: чесність, чистоту, доброзичливість і любов. Щоразу, коли вони стоять перед вибором, вони запитують себе: це правда чи ні? Це правильно чи неправильно? Як це вплине на людину, до якої має стосунок? Це гидко чи прекрасно?

Можеш просто прийняти душ. Серйозно. Іноді твоя підсвідомість прокидається, щоб підказати тобі правильне рішення.

Або ж проведи опитування. Порадься з найближчими друзями. Створи власну «раду директорів», до якої належатимуть люди, яких ти поважаєш, і вони допоможуть тобі прийняти рішення.

Ти можеш дозволити долі вирішувати замість тебе. Люди часто кажуть: «Усе так, як має бути». Вони навіть не усвідомлюють, що неприйняття рішення — це теж рішення.

Я найчастіше відмовляюся від «зовнішніх» методів і обираю «внутрішні». Священики, з якими я познайомилася в єзуїтському молитовному притулку в Клівленді, поділилися зі мною догматом святого Ігнатія Лойоли, який започаткував їхній орден. Вони відкидають весь свій страх, тривогу й сумніви і зосереджуються на вірі та служінні Господові. Для них не має значення ані здоров’я, ані багатство, ані слава, ані довголіття. Вони бажають лише того і обирають лише те, що допомагає їм уповні служити Богу й іншим людям.

Мені імпонує ідея обдуманого розпізнавання. Свідомо просити про зрозуміле рішення, а потім чекати на нього. Зазвичай тобі доводиться зачекати, доки стихне весь галас. У деякі дні я почуваюся так, наче в моїй голові почалася шкільна перерва і галасливі діти бігають туди-сюди й верещать.

Потрібно навчитися відрізняти голос Бога від решти голосів. Один священик описав голос Святого Духа як м’яке скрапування води на губку, тож голос Бога не має нагадувати потік бурхливої води, що спадає на скелі. З часом стає легше визначити, що якийсь із голосів не належить Богові. Для мене це галас і «статичні перешкоди», через які я почуваюся засмученою, винною або розгубленою. Голос, почувши який, я відчуваю, що мене притис до землі весь земний тягар, переживаю неспокій та роздратування, не може належати Богові. Розгубленість, галас і зневіра — це три сигнали, які свідчать про те, що слід припинити роздуми. Моя подруга Рут часто нагадує мені: «Припини вірити в усе, що спадає тобі на думку». Мені потрібно зачекати тиші, ясності та спокою, щоб іти далі. Іноді я просто піднімаю руку й кричу: «Стоп!» — і гамір ущухає.

Коли я відчуваю, що мене немовби побили зсередини, «битку» тримає не Бог, а я. Мій Бог неозброєний. Він люблячий, радісний і ніжний. Чистота Божої любові приходить до мене через тихий спокій, який допомагає відкрити щось чи навпаки — закрити. А тоді, незалежно від мого вибору, я підтверджую його з людьми, яким найбільше довіряю, — чоловіком, дітьми та найближчими друзями.

Коли ж я відчуваю, що заблукала, я навчилася чекати, доки все мине. Розгубленість і сумніви зникнуть, подібно до турбулентності під час польоту. І нехай мені доводиться їхати бездоріжжям, я не відхиляюся від курсу. Я не можу дозволити «галасливим пасажирам» вести мене за собою. Найкраще для мене — зачекати. Я не вдаюся до змін, доки все не проясниться. Я молюся про ясність, а тоді медитую, щоб отримати її. І навчилася не приймати рішень розпачу, страху чи втоми.

Це зовсім не означає, що потрібно залишатися бездіяльним, доки чекаєш. Продовжуй молитися, медитувати, роби записи в щоденнику, розмовляй з тими, кому ти небайдужий. А ще можна трохи подрімати. Іноді, перш ніж відпочити, я молюся про духовне пробудження. Кажуть, відповідь завжди з’явиться — якщо ти справді цього хочеш.