Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Через рік після того, як Ґабріель дізналася, що є носієм BRCA1, вона почала роботу в мережі університетських лікарень, що співпрацювала з Національним інститутом раку. Вона побачила оголошення про роботу. То був ідеальний варіант. Як координатор партнерських програм інформаційної служби Національного інституту раку вона працювала з різними організаціями задля обміну актуальною інформацією щодо раку. А ще — допомагала людям дізнатися більше про те, як змінити спосіб життя, пройти скринінг, здати аналізи, щоб зменшити ризик розвитку раку та підвищити шанси на виживання. Одним із її обов’язків було забезпечувати доступність інформації та лікування для тих, хто не мав медичного страхування. Моя донька рятувала життя.

Коли їй не вдавалося знайти групу підтримки для молодих жінок із мутаційним геном, вона допомагала її створити. Ґабріель спілкувалася з жінками в онлайн-групах підтримки — то були жінки, у яких не діагностували рак грудей, однак вони були носіями мутаційного гена. Те, що й вона сама була його носієм, лякало її, та водночас робило сильнішою. Коли моя донька навчала інших, це допомагало їй узяти під контроль те, що вона не могла контролювати. Вона почала досліджувати історію нашої родини. Збирала всю інформацію щодо діагнозів та хірургічних операцій і фіксувала її на «родинному дереві», щоб передати всім кузинам. Вона перетворилася на персонального наставника нашої сім’ї й надсилала нам найсвіжішу інформацію щодо досліджень, конференцій, клінічних випробувань і посилання на онлайн-ресурси.

Їй також зробили подвійну мастектомію. Спочатку це її засмутило, однак тепер, коли в неї троє дітей, моя донька щодня відчуває глибоку вдячність за те, що живе і бачить, як вони дорослішають. Коли в Ґабріель народилися діти, вона вирішила покинути роботу і працювати мамою на повну ставку. І ще ніколи не почувалася такою щасливою.

Увесь цей досвід став прекрасним дарунком і для мене. Коли я шукала сукню, щоб одягти її на весілля своєї доньки, було непросто знайти щось елегантне і щоб у ньому не було бретельок та глибокого декольте. Сукня мала приховати широкі бретелі мого хірургічного бюстгальтера, що підтримував грудні протези. Жінки, які вижили після раку грудей, радили мені «потоваришувати» з моїми новими грудьми, тож я придумала для них імена — Тельма і Луїза. Патриція допомагала мені шукати сукню для матері нареченої, і її прикро вразило, що після мастектомії дуже складно дібрати собі одяг. А коли моя донька примирилася зі своєю операцією та з усвідомленням того, що їй до кінця життя доведеться носити спеціальні купальники, вона взялася до роботи. Узяла свій альбом і почала малювати моделі купальників. Моя сестра-архітекторка почала розробляти дизайни розкішних купальників для жінок, яким зробили мастектомію. Лінійка купальників отримала назву «Veronica Brett» — так ми вшанували нашу тьотю. Патриція хотіла, щоб кожна жінка почувалася прекрасною, елегантною й особливою. Мені подобається мій вигляд і те, як я почуваюся в її купальниках.

На кожному з них гасло, що пасувало би будь-якому купальнику і будь-кому, хто відважно дивиться в обличчя змінам у своєму житті: «ЖИТТЯ ЩЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ТАКИМ СЕКСУАЛЬНИМ».

Мій чоловік — ідеальний невдаха.

Усі його падіння — ідеальні. Ба більше — після кожного з них він навчився підстрибувати вгору.

До нашої зустрічі він часто міняв роботу. І на момент нашого шлюбу мав солідне резюме невдач за плечима.

Він завжди мав підприємницьку жилку. У старшій школі виготовляв і продавав наклейки на бампери з посланнями любові та миру.

Мій чоловік пробував себе і в іншому. Наприклад, працював на ливарному заводі. Лише один день. Бригадир дав йому каску й звелів розвантажити вантажівку, показавши на найбільший трактор із трейлером, який Брюс будь-коли бачив. У ньому було повно коробок з алюмінієвим сайдингом. Вони були такі довжелезні, що аж перегиналися навпіл, коли він їх піднімав. Того дня температура повітря в затінку сягала 48 градусів. На те, щоб перенести коробки, знадобився цілий день. Наприкінці дня Брюс простягнув бригадирові каску і сказав: «Ця робота не для мене».

Усе літо він пропрацював у шоу-румі каталогу одягу неподалік дому. Поглянувши на нього, менеджер сказав: «Ти єдиний хлопець із цього району, якого я візьму на роботу. Єдиний, чий батько попередньо мені не телефонував. Ти прийшов сюди сам». І Брюс ніколи не забув цього уроку.