Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

І твоя місія присутня в кожній миті життя.

Як довго триває ця мить? Не знаю, але якось я чула, що хвилина — це мить із руків’ям. І щоб щось змінити, тобі може вистачити 60 секунд. Цього мене навчив рак.

Медсестрам та лікарям, які дбали про мене, бракувало часу, щоб мене втішати. У них було багато інших пацієнтів, яким треба було приділити час, однак вони намагалися зробити значущою кожну мить.

Коли я прийшла до тями після хірургічної біопсії, хірург завітав, щоб відповісти на мої запитання. Перш ніж відійти від мого ліжка, щоб переглянути звіт із патології та з’ясувати, чи справді ущільнення, що його видалили, було раком, Леонард Бжозовський зробив те, про що я ніколи не зможу забути. Він легенько стис пальці на моїй ступні. То був маленький момент людського контакту і водночас потужний акт милосердя. Мої груди стискав хірургічний бюстгальтер, на мені були тонка лікарняна сорочка й малесенькі шкарпетки. Я почувалася дуже вразливою. Це легеньке стискання допомогло мені довіритися йому тієї миті — і ця довіра більше не зникала після того, як ми розділили цей великий момент.

Того дня, коли лікар знімав усі шари марлі, якими перев’язали мої груди, щоб я вперше побачила, який вигляд матиму після подвійної мастектомії, він сів коло мене на ліжко і розмотував обережно й повільно, немовби відкривав крихкий подарунок. Він створив для мене цю священну мить, щоб я побачила своє нове тіло. І зробив це так, що ані я, ані мій чоловік не відчували дискомфорту, коли бачили мої порожні груди.

А ще була медсестра, яка після операції телефонувала мені додому, коли я виписалася з лікарні. Вона сказала, що хоче переконатися в тому, що зі мною все гаразд. Можливо, той дзвінок був її робочим обов’язком, однак вона зробила це з таким співчуттям, що я відчула його під час телефонної розмови. Ця жінка сказала: їй дуже шкода, що мені довелося пройти через рак.

У своїй роботі, а також тоді, коли я була пацієнткою і працювала у відділенні невідкладної допомоги, я розмовляла з медсестрами з палат для реабілітації, для людей із серцевими захворюваннями, педіатричних, геріатричних, «швидкої допомоги» і травматологічних відділень. Вони ділилися комедіями й трагедіями, які спостерігали під час своєї роботи, розповідали про те, як їх повсякчас сварять і смикають, про те, що іноді їм бракує часу, щоб піти до туалету, і про те, як вони приходять додому в одязі, забризканому кров’ю та блювотою.

Медсестри — це адвокати пацієнтів, «очі» та «вуха» лікарів і «цапи-відбувайла» для всіх і кожного. Вони можуть покликати лікаря, однак не здатні змусити його з’явитися тієї ж миті магічним чином. Моя сестра — одна з них, і вдома вона полюбляє носити футболку з написом: «Будьте ввічливими з медсестрами. Ми не даємо лікарям випадково вас убити».

І що вони отримують натомість? До них звертаються: «Гей, ти… ви… дівчино… сестро Ретчед», а ще використовують «добірні» слівця, які вони навіть повторювати не хочуть. А ще їх називають членами «ліги штативів» і «серцебиттям» медицини. Кілька разів у житті мені довелося стати пацієнткою лікарні, і на допомогу завжди приходили медсестри.

Шістнадцять років тому, коли в мене діагностували рак грудей, мене важко було назвати слухняною пацієнткою. Коли треба було визначитися з графіком сеансів хіміотерапії, я намагалася запланувати їх одразу після волейболу. Мій мозок ще не встиг усвідомити і прийняти той факт, що я маю смертельну хворобу. Я повсякчас намагалася відтягти цей момент, бо страшенно боялася. Нарешті медсестра поглянула на мене й суворо сказала: «Вам потрібно визначитися з пріоритетами». Тоді я дуже розлютилась і навіть почала вимагати, щоб мені дали іншу медсестру, однак глибоко всередині розуміла, що вона мала рацію.

Коли ліки проти нудоти були неефективними, медсестра, яка проводила сеанс хіміотерапії, — Пем Бун — говорила від мого імені й надокучала лікареві проханнями додати кращі ліки до крапельниці тоді, коли мені бракувало енергії для розмови.

Я бачила його лише одного разу, але медбрат Джон із відділення радіології відразу назвав мене «серденьком» і пообіцяв, що шість тижнів опромінення промайнуть, мов одна мить. Так і було.

Про мене дбали численні представники медперсоналу, і я навіть не пам’ятаю імен усіх цих людей. Анонімні розмиті фігури в медичній уніформі, справжні янголи у зручному взутті залишають по собі відбиток співчуття — потиснувши тобі руку, погладивши по щоці, підбивши подушку.