Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Минув рік співбесід — і вона таки знайшла роботу у відділі продажу компанії «American Greetings», що займалася випуском вітальних листівок. Мері-Енн планувала трохи там попрацювати, а потім рухатися далі — у пошуках роботи своєї мрії. Вона пропрацювала в компанії 27 років. У результаті жінка очолила підрозділ роздрібної торгівлі, що керував 440 магазинами у 40 штатах, працювала в Австралії і невпинно йшла кар’єрними сходами вгору, аж доки отримала посаду старшого віце-президента з питань бізнес-інновацій. А тоді все пішло шкереберть.

Вона потрапила під скорочення. А потім помер батько. Трохи згодом у неї діагностували рак.

Усе це трапилося протягом одного року.

І тоді вона сказала: «Господи, уся моя увага прикута до Тебе. Що я маю зробити?»

Тоді її життя було заплутаним — суцільний хаос, — але якщо озирнутись назад, стає зрозумілим, для чого був потрібен той період.

Вона мала бути поряд із батьком в останні дні його життя.

Вона мала вилікуватись, і процес одужання мав стати її роботою на повну ставку.

Вона мала зміцнити свою віру під час процедур хіміотерапії та опромінення, віру, що значно поглибилася під час навчання в Академії Святого Йосифа, вищому навчальному католицькому закладі для дівчат.

Після того як Мері-Енн пережила цю бурю, на неї чекала велетенська веселка. Вона знайшла роботу своєї мрії, якої не існувало, доки її не скоротили на попередній роботі. Тепер Мері-Енн — президент Академії Святого Йосифа, навчального закладу, який вона завжди обожнювала. Їй подобається працювати за покликанням, а не заради вигоди.

«Життя схоже на американські гірки, — сказала вона. — Іноді тебе починає від нього нудити. У такі миті потрібно вірити, що стане краще».

Як не втрачати віру?

Через заперечення. Ти віриш, незважаючи на статистику. Віриш, не беручи до уваги власні сумніви. Віриш у будь-якому випадку, за будь-яких обставин.

Коли в 1998 році в мене діагностували рак і мій перший страх минув, ця хвороба здавалася мені таким марнуванням часу! Я була ні до чого не придатною, особливо коли йшлося про роботу. Чи принаймні складалося саме таке враження. Протягом нескінченних годин я ходила на зустрічі з лікарями та медичні процедури. Усі інші мали такий заклопотаний вигляд — складали списки справ, підкорювали світ… Я ж мала «підкорити» наступні МРТ, КТ або ж побороти побічні ефекти хіміотерапії.

Рак — це огидно. Я не можу дібрати ввічливих слів, щоб його описати. Він висмоктує з тебе всю енергію й ентузіазм. Навіть коли ти добре почуваєшся, ти все ще не в «нормі». Це як хворіти на грип протягом року. Рак змусив мене «скинути швидкість» і їхати іншою смугою життєвої дороги. Тоді я цьому опиралась, але тепер я навіть вдячна йому за це. Досвід, який я отримала, коли хворіла на рак, поглибив кожну сферу мого життя і спонукав зростати духовно, емоційно й фізично. Я завжди прагнула надихати людей до повнішого, кращого життя. Мене ж найбільше надихало те, що дала мені ота «смуга з уповільненим рухом», якою я їхала. Такий період у житті вчить тебе насамперед робити необхідне, потім те, що ти можеш зробити, а вже досить скоро ти починаєш робити неможливе.

То були страшні часи. У моїй родині рак завжди мав фатальні наслідки. Усі, хто хворів на рак до того, як захворіла я, помирали. Мої тітоньки — Вероніка, Френсі та Морін — померли саме від раку грудей. Я захворіла на рак у 41 рік. Уже за рік його діагностували у двох моїх кузин. І тоді ми всі вирішили пройти генетичний тест.

З’ясувалося, що я є носієм мутаційного гена BRCA1. Він підвищує ризик розвитку раку грудей до 85 %. У п’ятьох моїх кузин діагностували рак грудей. Моя сестра Патриція також пройшла тестування. У неї теж виявили цей ген, і вона вирішила діяти.

— Я ошукала рак, — розповідає вона всім.

Це ж треба — таки ошукала.

Із неабиякою сміливістю, гідністю та стійкістю.

У нашій родині 11 дітей, і Патриція — наймолодша. Вона пам’ятає, як разом із татом ходила до лікарні, щоб навідати його сестру Вероніку, коли та боролася з раком. Тоді він приніс їй перуки. Вероніка померла у віці 44 років, залишивши сиротами шістьох дітей у віці від двох до чотирнадцяти.

Патриція вирішила не чекати, доки в неї з’явиться рак, а рішуче діяти. У 39 років їй зробили подвійну мастектомію з реконструкцією грудей. Тоді її синові виповнилося лише 2 роки.

А потім ми дізналися, що моя донька також є носієм цього гена — його передала їй я. Ох, було так важко усвідомлювати, що я передала своїй дитині ген, що загрожує її життю! Однак наявність цього гена змінила її життя — надала йому визначеності.