Мій чоловік керує компанією, яка спеціалізується на кризових комунікаціях. Він просто обожнює допомагати людям проходити через найгірші моменти в їхньому житті. Одного разу в хімічній компанії трапився витік хімікатів, і її представник зателефонував йому о другій годині ночі. Брюс кілька годин розмовляв із ним по телефону, спокійно пояснюючи, кому слід телефонувати й що казати працівникам, ЗМІ та місцевим жителям, яких треба було евакуювати. У кризових ситуаціях він просто неперевершений, однак слабким його робить найгірший момент його життя — та криза, яку він так і не зміг подолати.
Коли Брюсові було 22 роки, йому зателефонували, щоб повідомити, що його мама померла. Вона розмовляла по телефону з подругою і раптом впала на підлогу. Барбарі виповнилося 45 років. Коронер установив причину смерті — атипова пневмонія. Ніхто й гадки не мав, що вона хворіла. Ця криза вразила всю їхню родину. Коли мама померла, Брюс мав дбати про брата, який щойно закінчив коледж, а також про брата й сестру, які навчалися в середній школі. Того тижня, коли вона померла, вони якраз продали свій будинок і збиралися переїжджати. Не буває дня, коли б він за нею не сумував, не буває тижня, коли б він не жалкував про те, що не міг зробити для своєї сестри і братів більше в той жахливий час.
Його брат Ґері не зміг оговтатися після смерті матері й втрати домівки протягом одного тижня. Зараз він є власником і керівником компанії «Gary Hennes Realtors», яка допомагає людям знайти домівки, про які вони мріють, на південному узбережжі. Він хоче, щоб вони знайшли своє місце в цьому світі — місце, яке він і досі не може знайти для самого себе. Його суперсила полягає в тому, що він робить будь-яку будівлю чи кондомініум, із якими стикається по роботі, ще кращими, допомагає створити «ідеальний дім» згідно з потребами кожного клієнта. А як щодо криптоніту? Це чудова жінка Барбара, яка займає в його серці стільки місця, що годі впустити туди когось іще.
Ми всі володіємо суперсилою — навіть найбільш звичайні люди.
Саме так закінчується відео, присвячене порятунку будинку Супермена. Його намагаються врятувати звичайні люди, подібні до Кларка Кента.
— Знаєте, хто його врятує? — питає Бред. — Ми. Прості й звичайні люди.
Такі, як він. Такі, як Майк. Такі, як ми. Наприкінці фільму ми бачимо ряд людей, які вигукують: «Я Супермен!»
Ми всі Супермени.
Усередині мене, усередині тебе, усередині кожного з нас є сила. Сила, завдяки якій ми можемо змінити цей світ — чи принаймні той його куточок, у якому перебуваємо зараз.
Урок 24
Бог завершує нашу роботу
Терміновий дзвінок пролунав, коли я перебувала в машині «швидкої допомоги» й поповнювала запаси бинтів на полицях над койкою. «Імовірно, серцевий напад».
Ми поїхали на виклик до Етвотера — фермерської спільноти, розташованої у 15 хвилинах їзди від міста. Летіли на швидкості 80 миль за годину, ввімкнувши сирену та блимавки. Ми пролітали повз кукурудзяні поля й сараї, повз жінок, які розвішували випрану білизну, і дітей, які ганялися за колі. У моїй голові проносилися всі знання, які я отримала під час підготовки до роботи у «швидкій допомозі», а тілом розтікався адреналін. «Прочистити дихальні шляхи, перевірити життєво важливі реакції, історію серцевих хвороб тощо». Коли ми дісталися туди, я була готова подбати про цього чоловіка і його серце.
Але я не була готова до того, що це буде маленький хлопчик.
На дорогу вибігли люди — вони махали нам руками. А потім відвели нас до саду позаду будинку, де навколо тіла вже зібрався невеликий натовп. Я продерлася крізь нього, і в цю мить хтось відкинув ковдру. Я очікувала побачити старого чоловіка, а натомість мій погляд упав на кросівку, меншу, ніж моя долоня. Хлопчикові було років сім, він мав біляве волосся і був одягнений у блакитні джинси. Він не дихав. Я підняла його маленьку голівку і притисла свої пальці до його шиї. Пульсу не було. Я відкинула його голову назад, затисла носа і видихнула повітря в його рот. Його груди напнулися, як повітряна кулька. Інший працівник «швидкої допомоги» вже почав серцево-легеневу реанімацію і голосно рахував: «Тисяча один, тисяча два…»
Я кинула оком на садок. Під найближчим деревом лежала мотузка. Ніхто не знав, хто цей хлопчик і що з ним трапилося. Моє серце кричало: «Де його батьки? Як його звуть? Хто він — цей малюк?» Я хотіла погладити його по білявій голівці, обійняти, повернути до життя своєю любов’ю, однак у мене не було вільної руки, щоб пригорнути його, і мені забракло подиху для слів. Коли я відкинула його голову назад, то помітила на шиї червону смугу завширшки з дюйм — вона тяглася від вуха до вуха. Я перевірила його зіниці й зазирнула в блакитні очі — такого відтінку я ще ніколи не бачила. Блакить розчинялася в темряві. Його шкіра була ще тепла і дуже, дуже ніжна.
Читать дальше