Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Директор вибачався за те, що учні втратили вісім днів навчання через те, що мали складати ці іспити.

За те, що доводилося сприймати будь-які збори, екскурсії та музичні заходи як час, що «відриває» учнів від читання, математики, соціальних наук та письма, адже ці «розваги» могли негативно вплинути на результати тестів.

Директор вибачався за те, що деяких учнів доводилося зараховувати до «групи ризику», — і про це знали їхні однокласники. Їм доводилося складати іспити в маленьких групах, щоб підвищити шанси школи на успішне тестування.

За те, що як директор зосереджувався не на тому, щоб допомогти своїм підлеглим краще навчати учнів, а на тому, щоб допомогти їм навчити тих, хто «покаже результат».

Містер Рут не проти тестів. Він за тести, які допомагають виміряти прогрес і встановити навчальні цілі. Та, на його думку, державні тести запроваджено виключно для засобів масової інформації, щоб ті могли публікувати рейтинги шкіл.

Під час нашої розмови з’ясувалося, що він працює директором уже 24 роки і половину цього часу провів у школі Рокі-Рівер, а решту — у Гадсоні, Альянсі й Зейнсвіллі, штат Огайо. Він обожнює працювати з учнями шостих, сьомих і восьмих класів. «Я співчуваю тим, кому доводиться відчувати на собі вплив пубертату», — жартує він.

Його учні, підлітки від 11 до 14 років, хвилюються, що вчителів, яких вони так люблять, оцінюватимуть за рівнем їхньої успішності. Один із них навіть запитав директора: «Якщо я погано складу тест, ви звільните вчителя?» Серце директора стислося, коли він почув, як інший учень сказав: «Я дуже хочу гарно скласти цей тест, але я не такий розумний».

Він хоче, щоб діти вчилися думати, а не складати іспити.

— Ми більше не навчаємо дітей, — каже він. — Ми вчимо їх складати іспити. Усе, що ми робимо, — це готуємо учнів до них. Я сумую за часами, коли ми просто вчили дітей.

Те, як ми оцінюємо вчителів, нагадало мені цитату, яку приписують Альбертові Ейнштейну: «Не все, що зараховується, можна порахувати, і не все, що можна порахувати, зараховується».

І це справді так — особливо коли йдеться про вчителів. Але не тільки — це справджується й для кожного з нас.

Надто часто роботодавці вигадують способи, щоб порахувати й виміряти нашу цінність, однак зазвичай ці методи дуже далекі від того, що насправді важливе. Нас «вимірюють» звітами, атестаціями, критикою, кількістю вироблених деталей, цифрами продажів, кількістю відвідувачів, яким надано послуги, кліками на сайті. Я пам’ятаю редактора, який рахував підписи під газетними статтями, щоб дізнатися, скільки матеріалів написав той чи інший автор. Це змушувало репортерів тремтіти від страху. Чи справді цифри такі важливі? Звітність багато важить, однак не все можна порахувати.

Те, чого ми варті, прагнуть виміряти не тільки наші керівники. Іноді ми робимо це й власноруч. Ми постійно знаходимо способи вимірювати власну цінність поза межами себе, і нам ніколи не вдається виправдати власних сподівань. Ми повсякчас перевіряємо кількість друзів та фоловерів у Facebook і Twitter. Колись я рахувала кількість телефонних дзвінків та електронних листів, які отримувала після виходу колонки, щоб зрозуміти, наскільки вона важлива. Та насправді неможливо виміряти любов, яку ми вкладаємо у свою роботу, або цінність, що її бачать у кожному з нас інші.

Не все, що зараховується, можна порахувати. На початку моєї журналістської кар’єри один редактор дав нам прочитати історію, яку я ніколи не забуду. Її передавали численним журналістам для ознайомлення. Якось на Різдво репортер Ел Мартінес допізна працював у редакції «Oakland Tribune». Він писав про хлопчика, який помирав від лейкемії. Хочете дізнатися, про що мріяв цей хлопчина? Про свіжі персики.

Таке просте й маленьке бажання.

То була ідеальна жаліслива історія для читачів, які читатимуть газету різдвяного ранку. Репортер набирав текст на комп’ютері, коли об 11-й вечора задзвонив телефон. Редактор відділу міських новин запитав, над чим він працює. Репортер розповів про хлопчика, який помирає, про персики, про те, що зараз знайти свіжі персики неможливо, однак історія хороша. Для цієї статті відвели місце на першій сторінці — те, на яке прагне потрапити будь-який журналіст, справжнє мірило величі, якої можна досягти в редакції.

Редактор запитав, скільки часу залишилося в цього хлопчика. Репортер відповів: «Мало. Можливо, кілька днів». Після довгої паузи редактор мовив: «Знайди для хлопця персики».