Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Репортер уже пробував це зробити. Він обдзвонив усі крамниці, але для персиків був не сезон. Однак редактор наполягав. Обдзвони весь світ, якщо треба. Зроби все, що можеш.

Репортер поспіхом телефонував, дедлайн був близько, і нарешті трапилося справжнє диво: він знайшов персики і домовився, що їх доправлять літаком. У нього майже не лишилося часу, щоб дописати статтю. Дедлайн висів над ним, мов меч, коли редактор знову зателефонував і попросив відвезти персики хлопчикові. Репортер сказав, що не має часу, адже йому треба було починати писати нову статтю, щоб вона потрапила до газети.

«Я не казав тобі, що мені потрібна стаття. Я сказав, що потрібні персики для хлопчика», — зауважив редактор.

Хлопчик отримав свої персики. Читачі — історію. Репортер — статтю зі своїм підписом. А ми — важливий урок: зазвичай зараховується не наша робота, а людяність, яку ми в неї вкладаємо.

Дивовижно, як непомітно підкрадається до тебе День батька, коли твого тата вже немає поряд.

Ти забуваєш про наближення цього дня, а тоді — гоп! — і він уже настав. Ти проходиш повз секцію з листівками в крамниці, зупиняєшся, щоб вибрати листівку, а тоді усвідомлюєш, що тобі нема кому її надіслати.

Мого тата немає на цьому світі вже 16 років, але я досі чую його голос і відчуваю його — всюди. Ніколи не забуду зимовий вечір, коли я позичила в нього машину й пізно поверталася додому. Надворі була справжня хурделиця, і дороги майже не було видно. До нашого будинку залишився один квартал, коли я побачила ледь помітну фігуру, яка брела посеред дороги. Той, хто вийшов надвір у таку негоду, мав би бути несповна розуму!

То був мій батько.

Він ніс обігрівач родині, яка мешкала за кілька кварталів від нашого дому. У них не було опалення. Вони покликали тата полагодити котел, однак йому не вдалося це зробити, і він відніс їм один із наших обігрівачів.

Ось таким батьком він був.

Його сестра Кейт якось розповіла нам, що в нього зовсім не було дитинства. Він завжди працював — навіть коли був малим. У сім’ї він був найстаршим сином, і це означало, що тягар відповідальності завжди лягав на його плечі. Якось на нього накричали за те, що він дав коням зайве зерно, коли вони голодували під час Великої депресії. Мабуть, його серце просто розривалося, коли він бачив, як вони змарніли.

Мої тьоті розповіли мені про той день, коли вони втратили свою ферму. Вони сиділи в будинку і слухали, як аукціоніст продає все, що їм належало і що вони так любили, починаючи з будинку та коней і закінчуючи кукурудзою, що росла на полях. Цю кукурудзу посадив мій батько, Том Бретт. Тоді йому було лише двадцять. Аукціоніст сказав, що 690 доларів із продажу кукурудзи належать татові.

Він витратив ці гроші на перший внесок за напіврозвалений будинок біля залізничних колій на вулиці Сікамор у Равенні, штат Огайо. Вони могли дозволити собі лише таке житло. Сусіди навіть не могли припустити, що хтось наважиться туди переїхати. Мій тато з братами вигнали з хатини всіх «тварюк», а потім викопали погріб. На другому поверсі була одна спальня, і вони перетворили її на три кімнати.

Час спливав, а мої тато й мама продовжували жити в тому будинку. Батько добудовував нові кімнати, коли в сім’ї народжувалися діти.

Мій батько ніколи не думав про те, щоб продовжити навчатися. Він залишив школу після восьмого класу, щоб підтримувати родину. Усе своє життя він носив сорочки із синіми комірцями, а з задньої кишені штанів завжди стирчала червона хустина, якою він витирав із лоба піт. Лише одного разу він покинув своє маленьке містечко — щоб узяти участь у великій війні. Під час Другої світової він був стрільцем хвостової вогневої установки і здійснив понад 30 вильотів. Він не міг стримати сліз щоразу, коли хтось із нас від’їжджав до великого міста, наприклад Нью-Йорка, Фінікса, Чикаго чи навіть Клівленда. Якби його воля — ми б усі й досі жили в Равенні.

Мій батько був справжнім трудоголіком. У нього не було хобі. Він невпинно працював і очікував, що ми робитимемо так само.

Якщо нас карали не паском, то, безперечно, роботою. Підмести підлогу. Вимити вітальню. Сортувати цвяхи в «майстерні». Він завжди називав свій гараж «майстернею». То був справжній домашній склад усякої всячини. Неймовірно, але він знав, де має лежати кожна викрутка, болт і цвях. П’ятеро моїх братів також це знали. Щоразу коли вони робили щось погане, наприклад розбивали лампу, влаштувавши боротьбу у вітальні, батько гиркав: «Я приготував для вас трохи цвяхів, які потрібно посортувати», — і вів їх до верстата, на якому стояла велика банка з-під маринованих огірків, ущерть заповнена цвяхами найрізноманітніших розмірів.