Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

«Сині комірці» — такі, як мій батько, — зовсім не прагнуть залишити свій слід у цьому світі. Вони ніколи не зосереджувалися на кар’єрних щаблях, щоб досягти якоїсь великої мети або знайти «святий ґрааль». Ці люди надто заклопотані — вони завжди піднімалися вгору справжніми щаблями, драбинами, щоб лагодити дахи над головами своїх родин. Мій тато тримав драбину для нас — щоб ми могли піднятися вище, ніж він.

Його «ґраалем» були ми.

Він залишив свій відбиток на кожному з нас, і завдяки цьому його можна помітити в кожному відбитку, який я (і мої брати та сестри) залишаємо на цій землі.

Яку пораду ти хотів би отримати, але не отримав, перш ніж розпочати свою кар’єру?

Джессіка Томас відповіла на це запитання в кишеньковому довіднику під назвою «Поради про коледж для моєї молодшої сестрички». Вона надрукувала його і вручила сестрі як подарунок на честь закінчення школи.

Коли Джессіка вирішила «розчистити шлях» для сестри, їй було 23 роки і вона закінчувала Державний університет штату Огайо за спеціальністю «біохімічна інженерія». Рейчел було 18, і вона збиралася вступати на перший курс Весліанського коледжу Огайо. Вони обидві народилися в містечку Норт-Олмстед, штат Огайо. Джессіка зібрала все, чого навчилася протягом чотирьох років, і виклала цю інформацію на п’яти сторінках.

«Найважчий момент — це коли твої батьки від’їдуть, — писала вона. — Але пам’ятай: це майже та сама ситуація, як тоді, коли тобі було 2 роки і тебе вперше залишили з нянею. Десять хвилин вередувань — і все гаразд. Коли батьки від’їжджають, ти починаєш панікувати: „Ой, тепер я зовсім сама!“ А потім відчуваєш радісне хвилювання й думаєш: „Ого — тепер я зовсім сама!“

Протягом першого року ти можеш почуватися, ніби заблукала й геть розгубилася. Та наступного року все змінюється. Ти ловиш себе на тому, що кажеш батькам: „Я їду додому“, — і йдеться не про батьківський дім, а про твою кімнату в гуртожитку».

Як дбайлива старша сестра, Джессіка хотіла полегшити цей перехідний період для Рейчел. Вона написала про те, що свого часу хотіла б знати сама. Коли я читала її «довідник», то теж жалкувала, що не отримала такої інструкції від моїх чотирьох старших братів та сестер і не написала її для шістьох молодших.

Після того як я завагітніла у 21 рік і вилетіла з коледжу, я працювала в кількох місцях, щоб оплачувати оренду квартири, і врешті-решт стала секретаркою. Я ніколи не забуду той день, коли моя найстарша сестра Тереза переконала мене закінчити коледж. Вона зробила це, поставивши мені одне-єдине запитання: «Невже ти хочеш бути секретаркою до кінця життя?»

Звісно, якщо тобі подобається бути секретарем і в тебе це гарно виходить, ти можеш голосно й радісно вигукнути: «Так!» Однак мені ця робота остогидла, і я її просто ненавиділа. Водночас я розсердилася на сестру за те, що вона змусила мене відчути себе такою нікчемою. Як вона могла так мене образити? Насправді ж ніхто не може змусити тебе відчути себе нікчемною, «маленькою» людиною. Сестра нагадала мені, що я почуваюся саме так, бо вдовольняюся чимось незначним — набагато меншим, аніж моя мрія.

Нас не вчили мріяти. Нас учили виживати. Батько не мав часу на мрії. Він покинув школу після восьмого класу, щоб допомогти родині, яка втратила все під час Великої депресії. Усе своє життя він носив дошки для покрівлі й лазив по драбинах під пекучим сонцем. Узимку він ремонтував печі, у яких було повно азбесту, і останній став причиною його смерті. Він сподівався, що п’ятеро його синів успадкують його бізнес — «Brett Metal Sheet». Та вони не хотіли займатися виснажливою роботою, яка погано оплачувалась і забирала всі сили.

Мама ніколи не вчилася в коледжі. Вона працювала помічницею медсестри, аж доки не познайомилася з моїм батьком. Він був симпатичним холостяком — і пацієнтом лікарні. Вона випадково (а може, й навмисно) обпекла його гарячою грілкою, і йому довелося затриматися в лікарні. Вони одружилися, домовилися народити десятьох дітей, а в результаті вийшло одинадцятеро. Один із нас був «випадковістю». Вони так і не зізналися, хто саме.

Їм було непросто, коли перша дитина поїхала до коледжу. Гадаю, вони почувалися покинутими або зрадженими. Батьки хотіли, щоб ми жили вдома чи принаймні в нашому містечку все життя. Коли моя сестра Патриція отримала стипендію Єльського університету, вони говорили про це дуже тихо й шепотіли одне одному: «Навіщо їй їхати з Огайо?» Вони й гадки не мали, яким великим досягненням це було для неї.