Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

Вона так розходилася, що не помітила, як у взятий напрокат пилосос утягла Гаву, що сховалася за шафою. Зчинився страшенний галас. Пилосос заклинило, а з його середини вилітали такі слівця, що аж стіни каюти почервоніли.

Підбіг наймолодший Накас і сяк-так витяг крикуху, а та розгнівано скочила на сідало під стелею каюти й каркнула:

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!

Почувши, що птах говорить, Юле впала в м’яке крісло, та опам’ятавшись, не могла стримати радості:

— Ви тільки послухайте, ця ворона вміє говорити!

— То й що? — відповіла Гава. — А ти, стара відьмо, літати вмієш?

— О-о, яка вона чарівна! — не могла натішитися Юле. — Ну, ще щось скажи.

— Щоб у тебе якір зірвався, медузо! — вкрай розлютилася Гава і відвернулася до стіни.

— Гаво, не комизься! — наказав Крапас. — Бий тривогу!

— Дзуськи! — ворона сіла на щоглу й почала свистіти, як старий боцман, але так голосно, шо позбігалися полісмени пристані.

— Що сталося? — питають капітана.

— Вчимося відбивати морський десант, — збрехав Крапас, а ворона тим часом заверещала:

— Фараони!

— А, це ти, стара відьмо! — В порту всі знали Гаву й не гнівалися на неї.

Так, це я, молоді бовдури! — каркнула ворона й сховалася в каюті, але полісмени ще довго не розходилися. Від нудьги вони щось перевіряли, нишпорили по закутках, добре пригостилися і тільки тоді, горді, начебто здійснив незвичайний подвиг, стали розходитися додому.

— То як?… Відбив десант тупоголових? — реготала ві рона на своєму сідалі.

Крапас дивився на неї і супився. Тільки одна Юле ще не могла натішитися на корабель, що так несподіва»; дістався їм: він тепер мав їх і годувати, і одягати, і буг теплою домівкою. Вона з величезною цікавістю обстежнл всі закутки, до всього їй було діло.

— Що це? — показала на величезну морську карту. Чому це вікно заклеєно папером?

— Тут вікна немає, тільки стіна, — пояснив син. — На ні позначені всі моря і океани світу, всі затоки.

— І ти їх усі знаєш?

— Ще не дуже… Коли покійний капітан спитав мене, д лежить Аляска, я не міг відповісти.

— А вона, та Аляска, до цієї морської карти належить.

— Звісно.

— Вона велика?

— Чимала.

— Та ти не сумуй, я весь корабель переверну догори дном, але я її знайду, тільки скажи мені, яка вона на вигляд.

— Хоч і знайдеш, однак на корабель її не занесеш, — засміявся син і хотів обійняти матір, але в цей час убігли інші брати й загорлали:

— Тонемо!

— Прошу точніше, — спокійно зустрів їх брат.

— Твій корабель як решето: тільки-но витяг зі стіни штепсельну вилку, як у дірочки цівками побігла вода…

— А назад усунути не додумався?

— Додумався.

— Герой! А ти чого кричиш? — звернувся він до іншого брата.

— Ледве витяг у ванні затикачку, як вода вдарила аж до стелі, мов фонтан у парку… Над силу заткнув.

— Усе зрозуміло, — не виказав паніки молодший. — Ванною треба користуватися тільки тоді, коли корабель не навантажений, тобто під час відпочинку. А цівка води — не електричний струм, не вб’є. Аби гіршого лиха не було.

Через місяць після важкої напруженої роботи старий «Дельфін» повернув собі молодецький вигляд і вперше, підлатаний, підфарбований, підняв якір. Ходовий вітер напнув вітрила, і корабель пострибав з хвилі на хвилю. Всі три Накаси працювали ревно, а четвертий вивчав літопис корабля…

Тільки в обід, коли Юле вдарила ложкою в сковороду, Крапас наказав кинути якір, спустити вітрила й запалити сигнальні вогні.

— Будемо обідати в кают-компанії! — сказав він і не переклав цього слова на литовську мову, бо всі добре знали, що те приміщення в кінці корабля чоловікам правило і за їдальню, і за спальню, і за робочу кімнату. Тільки Юле мала окрему кухню і підвішений лежак.

Обід видався на славу: жемайтійський борщ, аукштайтійські цепеліни{Цепелінн — картопляники у формі кульки, начинені м’ясом.} і дзукійський квас. Але всі їли й кривилися.

— Ну, як?.. Подобається? — не могла всидіти на місці Юле (з радощів вона не помітила, як усе посолила тричі).

— Чудово! — відклавши ложку вбік, сказав капітан м’ї. — Сіль була дуже смачна, тільки чому ти в неї так маборщу всипала?

Але цей малий недолік не міг затьмарити їхнього доброго настрою. Тільки ввечері, коли треба було на ніч мити ноги, старий Накас у ванну прийшов з рятівним поясом.

— Чи ти здурів, — здивувалася дочка рибалки, — чи тільки починаєш!

— Не довіряю я тій воді, — відповів Напаліс, син Нікодемаса. — Якось боязко, коли не відчуваєш землі під ногами. — Він глибше, ніж у кадушку, не пірнав і ширше, ніж ночви, не перепливав, отже, мав право так говорити.