Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

— Ми й до цього підготувалися, — відповів Крапас, замкнув каюту й швидко піднявся на палубу. — Хлопці, увага! Напасе, запускай мотор! Брук, до керма й покажи, на що здатний капітан крейсера! А ви, стрільці, в кожного, хто вилізе з підводного човна, стріляйте без попередження.

Залізні страховиська не примусили себе довго чекати. Першими вистромилися перископи, потім гармати й круглі люки. Але тільки-но хтось з’явився в отворі люка, одразу ж падав підстрелений.

— Повну швидкість! — гукнув Крапас Напасові, і корабель швидко рвонув уперед.

— Прокляття! — почувши гул мотора, верещав Бонд. — Вони нас торпедуватимуть. Ми злетимо в повітря!

Його вереск розбудив Джовані Джовіні. Впізнавши великого розвідника, князь ввічливо запропонував:

— Вам треба прополоскати горло.

— Я не соліст опери, — образився розвідник.

— То чого так горлаєте?

— Помовч, віслюче! Може, в твоїй кишені залишалася якась зброя?

— Навіть дві! — відповів італієць і зареготав.

— Дурень і блазень! — лютився Бонд.

А «Дельфін» тим часом плив чимраз далі від підводних човнів. Доки там зорієнтувалися, доки зачинили люки, час уже минув. Кілька торпед застрягло на дні, кілька снарядів, не долетівши до шхуни, плюхнулися в море. Так не розпочавшись, закінчився той морський бій. Точно маневруючи, Брук уник іще кількох атак і витер піт.

— Усе! — сказав він переможно.

Підводні човни ще деякий час переслідували їх, а потім повернули назад, бо пальне в них кінчалося.

Коли все ущухло, Джеймс Бонд ухопився за голову й почав бігати по каюті.

— Чудово! — раптом не витримав його внутрішній голос. — Бонде, признавайся, ти приголомшений?!

Але великий розвідник мовчав. Не діставши відповіді, внутрішній голос залишив Джеймса на всі часи.

Майже два місяці блукав «Дельфін» південною Атлантикою, обминаючи великі порти і звичні корабельні шляхи, доки знайшов позначений на карті Бонда безлюдний острів. З першого погляду він нічим не відрізнявся від інших островів. На нього так само накочувалися веселі хвилі, на поверхні води плескалася риба, в повітрі шугали птахи, і віяв теплий вітер, але скільки сягав зір не було видно ні коминів, ні диму, не гуркотіли гармати й не горіли садиби невинних людей Сюди не ставала нога і жодного шпигуна…

— Що будемо робити з полоненими? Адже ми не можемо возити їх за собою. Може, висадимо їх на безлюдний острів?

На цьому й порішили.

Опинившись на березі, Джеймс Бонд одразу запитав:

— Кому належить цей острів?

— Нікому, — відповів таємний радник. — Мабуть, Нептунові!

— Якщо цей острів нічий, тоді я проголошую його власністю короля Англії, — урочисто сказав великий шпигун Джеймс Бонд і, прив’язавши носовик до гілки, встромив кілки в пісок.

— Коли цей острів англійський, то мені нічого іншого не залишається, як завоювати його! — полковник Шмульке вдарив Бонда в підборіддя, але ту ж мить отримав нокаут і ненадовго заспокоївся.

— Де два б’ються — третій виграє. — Жюжю вхопив «прапор» і замінив французьким носовиком: — Хай живе республіка!

З цим не погодився Джовані Джовіні, але йому вчепилися в чуба… і бійка спалахнула з новою силою. Скориставшися з цього, Крапас спокійно повернувся на «Дельфін».

Ще два роки блукав «Дельфін». Воюючі країни то заарештовували неслухняний корабель, то примушували возити вантаж, то тримали в карантині, доки нарешті, накупивши зброї, ліків, корабель повернувся на острів Лімпопо. Але ніхто його тут не зустрів. Село Чіка-Чака було спалене, посіви витоптані, колодязі засипані… Не було ознак життя і в інших селах. Коли «Дельфін» уже хотів був повертати назад, у куточку бухти він побачив димок, який підіймався в небо.

Підпливли до берега. Коло вогнища лежав поранений Чінга Чанга. За ним доглядали вірні друзі.

— Що тут скоїлося? — нічого не зрозумів Крапас. — Ви програли?

— Ще гірше, брате Накумба. Ми тепер воюємо між собою. Один з вождів хоче залишитися з англійцями, чаклуни— з німцями, дехто — з французами, дехто — з американцями… Всі озброюються, острів аж кишить шпигунами, усякими радниками та інструкторами… Я залишився сам.

— Ти можеш помандрувати з нами.

— Ні, я залишуся тут. Це мій обов’язок.

— Тоді — до побачення.

— Я також залишаюся на острові, — сказав мовчазний Брук, — Тут живе моя родина, тут минула моя юність, тут моя батьківщина.

З ним залишився і вірний йому Док.

Коли «Дельфін» знову опинився в морі, Крапаса обійняв такий сум, такий біль, що на очі йому ненароком набігла сльоза. Стільки жертв, стільки мук і сліз, стільки сміливості й самопожертви — і все даремно!..