Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

— Учора ж поклали до його капища цілого коржа, — ковтнула слину молоденька жінка, розчісуючи зазубленою дерев’янкою лискуче смоляне волосся.

— Мабуть, це йому не смакує, — озвалася старша, з посіченими пасмами кіс.

Усі гуртом зітхнули й подивилися на сиву зморшкувату подругу, що підгортала патиком вугілля.

— Найпевніше, — мовила розважливо сива, — змилостивила б Тигрила свіжа звірина кров. Але ми вже забули про неї, тож я гадаю — слід принести в жертву оту солодку воду, яка так до вподоби нашим дітям.

— Рештки лишилися, шкода кривдити малих, — заперечив хтось.

— З води наші діти однаково ситі не будуть, а бог від солодкого, диви, й злагіднішає, подарує м’ясця на споживок…

На тому погодилися, і рано-вранці по сріблястій росі щодужчі молодиці відтарабанили ген до капища барило соку, начавленого з плодів дикого лісового винограду.

Либонь, — солодка вода таки улестила бога, бо надвечір годувальники племені прийшли згинці під тягарем здобичі. Вмить повеселішали обличчя жінок, зашкварчало на вогні м’ясо, дух смаженини відгонив бліду примару голоду. В подяку милосердному Тигрилові наточили ще корчагу крові, — й звідтоді плем’я більше не відало скрути: всіляка звірина раз у раз наражалася на влучні стріли, падала в ловчі ями.

Збіг неміряний у достатку час, коли якийсь мисливець, дибаючи з козою за плечима до рідної печери, зупинився перепочити біля капища. Страшенно пряжило сонце, чоловіка мордувала спрага. Він огледівся. Корчага лежала боком, її вміст давно вихлебтали й вилизали шакали. Але барило, щільно забите чопком, було незаймане. Чоловік зиркнув злодійкувато на ідола, витяг чопка, й у ніздрі йому війнув густий чудернацький пах — таке, ніби від перестиглої на осонні ягоди, тільки набагато принадніше. Нахиливши барило, він пив і не міг напитися, рубінові краплі котилися по скудланій бороді. А як нарешті втер долонею губи, голова стала легка, мов пухівка кульбаби, грайливі пругкі струмені зануртували в кожній жилці. І світ довкола з клопітного і підступного перемінився на радісний, легкий, безтурботний.

— Прости мені, боже, — вигукнув мисливець, — що призволився твого чудодійного питва! Віддаю натомість свою здобич, бери, не погребуй!

По цьому слові копнув ногою козячу тушу та й рушив звільна, мугикаючи щось під носа.

— Хіба не вполював сьогодні нічого? — зустріла мисливця молоденька жінка зі смоляним волоссям. — Інші ж онде пристаралися…

— Т-та, роз-зумієш, — відказав той і з подивом завважив, що язик перечіплюється на зубах. Спотикачкою, через пень-колоду розповів, одначе, як, змучений спрагою, пристав неподалік дому, хильнув, скільки душі забаглося з барила, — ну й теє, треба ж було віддячити богові за рятівний напій. А там шакалів безліч, від кози, вважай, ріжки й ніжки лишаться.

— Пропив козу, йолопе! — кинула докірливо жінка, не маючи гадки, що ця фраза з деякими змінами та доповненнями переживе віки.

На ранок голова в чоловіка була важка, наче ступа, де товкли зерно вусатої трави. Але пам’ять чіпко зберігала відчуття спізнаного блаженства.

— Так мені, братця, сталося, мовби сам богую, — намагався він пояснити іншим. Не второпав, проте, жоден, аж доки згадали: барило ж іще не порожнє, вистачить усім потроху. І понесли навзамін ідолу хто стегно вепряче, хто ребрину турову…

Коли достиг учергове лісовий виноград, чоловіки, яким раніш було до цієї роботи байдужечки, наввипередки заходилися збирати ягоду, обмуровувати каменем давильні ями. Вони вже скумекали, що сік має вистоятися, й ховали наповнені глеки та барила чимдалі від пронозливого ока. Частину жінки, правда внишпорили, — але не все, далеко все!

Звідтоді й пішло світом вино. Чоловіки, за винятком непитущих, донині вважають, буцім те питво від бога. А жінки… Втім, з цього приводу красномовно висловилася чорнява прадавня молодиця. Важко щось додати.

Сабо — черевики на дерев’яній підошві або видовбані з дерева.