Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

На даризні болящих він споважнів, погладшав, зойки над плесом уже не бентежили його. Ну, хай комусь та купіль і вкоротила віку, зате он скільком допомогла! Певність чимдалі міцнішала, утверджувалась неприступно для докорів сумління. Ще тільки раз тенькнуло в нього серце й прочуняв розум; це сталося, коли впізнав між марновірів рідного брата, змордованого також хворобою.

— Схаменися, — благав Лумбо, — бо залишиш дітей сиротами! Вода в озері звичайна, я сам пустив оманливу чутку.

— Їм же зарадило, — вказав брат на вивершену серед храму піраміду. — Чом ти гадаєш, що й мені не пощастить?..

Братову одежу він, як годиться, спалив у купі чужої, і вітер розвіяв сизу куделю диму. Того вимагав звичай, щоб лахміття мертвих не страхало живих.

Минали літа, надійшла старість, а з нею болячки. Ломило старому жерцеві кості, штрикало в попереку, невдячне тіло, наситившись замолоду втіхами, відплачувало стражданнями. Й почала крадькома вчащати лукава думка: «Спробуй, може, саме тебе прощедрує доля». Опирався їй, гнав пріч, — але вона верталася, манила звабно. Тож одного дня по ревній молитві Лумбо таки ступив у воду.

Крокодили були тоді голодні.

Смерть жерця підірвала віру, приплив паломників зійшов поступово нанівець. Крокодилів з часом вистріляли на валізи та портфелі. Небагато від колишньої пишноти зберіг і храм: перед заїжджим мандрівником постають обвиті ліанами щербаті мури, облуплені сирістю фарби, зруйнований олтар. Проте деякі тубільці й досі переконані, що вода в озері цілюща…

Привиди з давніх-давен любили похизуватися. Оселялися вони переважно в родових дворянських замках, на люди виходили тільки в усьому білому й говорили, як посвідчено було не раз, манірно-загробними голосами, вочевидь розраховуючи збити співрозмовника з пантелику. Власне, ця схильність до марнославства і вкоротила їм віку: раніше чи пізніше таку поведінку беруть на сміхи, а там уже якийсь крок до цілковитої втрати віри…

Проте траплялися деколи винятки.

Двісті чи, може, двічі по двісті років тому, — скороминущого часу не пильнують легенди, — в одному іноземному селищі раптово упокоївся селянин на ім’я Жан, сказати по нашому, Іван. Облагодили небіжчикові, як годиться, останній притулок на цвинтарі, спом’янули при нагоді, що, мовляв добрий був трудяга, пухом йому земля, та й за щоденними своїми клопотами стали потроху забувати. Вже травою поросла його могила, коли від вуха до вуха перебігла чутка начебто біля старої овечої кошари бачили Жанів привид: у звичайнісінькій сірій домотканині, в капелюсі з обшмульганими крисами. Лише клацання дерев’яних сабо [1] Сабо — черевики на дерев’яній підошві або видовбані з дерева. дослухатися дарма, мовби пливе над землею.

За яку кривду й кому намірився він відплатити? Або навпаки — які муки сумління підвели бідолаху з домовини? Інших причин, що змусили б духа тинятися серед живущих, не знав навіть велемудрий кюре, себто священик, і збентежені односельці губилися в здогадах.

Але скоро все з’ясувалося.

Найперш привид відвідав свою вдовицю Марі, сказати по-нашому, Марусю. Тихенько, спроквола відчинив двері й укляк на порозі.

— Чемна людина до чужої хати стукається, — глипнув спідлоба носатий гевал, що сидів за столом і обгризав курячу ніжку. — Якого дідька треба?

— Перепрошую, — знітився Жан, — мені б господиню…

— Марі, а ходи-но сюди, тут якомусь волоцюзі побалакати з тобою закортіло! — гукнув глузливо носатий.

З кухні, витираючи ганчіркою руки, вийшла Жанова вдовиця — підтоптана, та ще в тілі. Пронозливі її очі враз оскліли, рот викруглився бубликом.

— Свят-свят-свят! — забелькотіла нарешті вона. — Чого це тебе принесло аж з того світу? Помер, то й не рипайся, держись царства небесного. — І, миттю оговтавшись, тицьнула себе масними пучками в груди: — Мало я за упокій душі твоєї молилася, щоб отакого терпіти ляку… Х-ху, трохи серце не вискочило!

— Даруй, люба, — зітхнув Жан, — я не хотів тебе лякати. І за молитви твої спасибі — мабуть, вони таки дійшли до бога, знайшлося мені, грішному, місце в раю. Але ж нудно там, нипаєш день при дні без діла. Ото я й надумав: може, дровець врубаю, тин полагоджу чи інше щось по господарству. Тільки загадай роботу, більш нічого не прошу.

Марі пирснула в жменю.

— Та який з мерця робітник! А щодо решти не дуже ти й за життя був беручкий, аби вважалося. Тепер я це розумію, — глянула млосно на гевала.