Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

А було ось як. Поселився колись над озером відлюдник на ім’я Лумбо, накрив пальмовим листям хижу, видобув і сухого дерева вогонь — та й став собі жити. Місце гарні дичини в хащі доволі, риби у воді вдвоє, плодів на деревах удесятеро, — чого ще треба! Лісові хижаки обходили господаря вогню стороною, вистачало їм легшої здобичі; від отруйних змій рятувало оберег-зілля. Боявся Лумбо і мав стерегтися пильно лише крокодилів, якими кишіло озеро, вони були ненажерливі й підступні. Але не постерігся. Закуняв на моріжку біля своєї хижі, а коли прокинувся, з жахом побачив, що навкруг валом облягли ті тварюки. Підповзли впритул, дихають хтиво — ні, не вирватися зі страшного кільця, зараз роздеруть. Бідолаха вже передчував, як шматуватимуть його тіло гостренні зуби, коли раптом найбільший крокодил, — таке в легендах трапляється, — заговорив людським голосом:

— Ми могли б роздерти тебе на шматки. Але нас багато, наїдку мало. Тому ми відпустимо тебе, проте з однією умовою. Ти мусиш піти до людей і впевнити їх, ніби вода в цьому озері гоїть рани й виліковує тяжкі недуги. Ти згоден?

— Ті-тільки й усього? — пробелькотів Лумбо, ще не вірячи в порятунок.

— Тільки, — відказав крокодил. — Та якщо зламаєш угоду, смерть твоя не забариться. — Він прошипів щось до громади, і карячконогі чудиська спроквола посунули геть.

За кілька днів, які поглинула дорога, на базарі в далекому селищі гурт цікавих оточив прибульця з джунглів.

— Невже справді гоїть? — перепитував недовірливо юнак, обкиданий роз’ятреними виразками.

— Ось поглянь, — закотив прибулець рукав, і очам відкрився глибокий рубець. — Місяць тому я наштрикнувсь на сучок, кров цебеніла дзюрком. Тоді я занурив руку в озеро, кровотечу миттю спинило, а другого дня рану почало затягувати.

То була правда наполовину. Лумбо таки розпанахав руку сучком, коли переслідував по чагарях сарну, — але вже давно, й рана заживала довго.

Вертаючись додому, він радів сонцю над головою, і усмішкам квітів, і співу птахів; адже нічого йому б уже не бачити й не чути, якби не примхлива забаганка крокодилів. Кожен м’яз вигравав пружною силою, груди досхочу вбирали повітря, ноги несли хутко; а все це могло ж щезнути назавжди в мерзенних утробах. Ще й ще раз хвала долі, яка судила так недорого відкупити життя!..

Юнак, обкиданий виразками, прийшов слідом, господар хижі віддалік помітив, що той роздягається на березі.

— Стій, безумцю! — кинувся до нього Лумбо. — Там крокодили, пропадеш, як муха в окропі.

— Але ти сам казав, що ця вода цілюща. Краще ризикнути, ніж гибіти без надії, — озвався нещасний та й пірнув в оманливо лагідну голубінь. Ту ж мить плесо збурилося, завирувало, пролунав розпачливий зойк — і побарвлена червонясто хвиля ковтнула юнака.

Цілісіньку ніч Лумбо здригався й стогнав на своєму ложі, знов марилося йому жахливе видиво. А вранці прибилися ще двоє: один шкандибав із костуром, другого душила ядуха. Й ці теж не послухали його, самі знайшли собі загибель.

З базару в селищі поголос про чудодійну воду рознісся по всіх усюдах, розворушив сподівання, що жевріють навіть у золі відчаю. Прокажені, сухотні, пранцюваті, паралітики, сліпці, вимордовані костоїдою діставалися мети хто пішки, хто верхи на конях, віслюках, верблюдах, слонах. Спершу поодинці чи вдвох-утрьох, далі — стражденними юрбами, де кожен прагнув здихатися своїх мук бодай і ціною смертельної небезпеки. Вони витоптували на берегах траву, розганяли звірину в лісі, до решти обносили з дерев плоди. Тільки череваті страховиська в озері жиріли й розкошували невичерпним споживком.

Аби хоч трохи змилостивити потвор, їх оголосили священними, коштом і руками паломників було споруджено цей храм. Немічні люди здалеку тягли через джунглі важке каміння, мурували грубезні стіни, вирізьблювали голови з жорстокими очима. А жерцем-доглядачем храму за гуртовою ухвалою настановили Лумбо, який відкрив живлющу силу озера.

Тепер всякий, кого привела сюди надія зцілитися, передусім ревно молився, складав до олтаря свої дарунки й лише потому заходив у воду. І, хоч кров нещадно розтерзаних так само обагрювала хвилі, багатьом таланило вийти. Це приписували молитві, забуваючи, що навіть крокодили жеруть урешті стільки, скільки здужають. Та більш доточувало слави спасенному місцю інше: в одного на тисячу чи віра була така превелика, чи страх могутній, — один з тисячі кидав після купелі милиці, зривав зашкарублу пов’язку. Імена щасливців берегла книга в оправі з крокодилячої шкіри, а милиці, костури, лубки, бинти, що утворили згодом цілу піраміду, Лумбо призбирував як промовисті докази.