Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

— Ну от що, — позіхнув той, наче хвіртка рипнула, — паняй звідси, шановний, під три чорти, мене в сон хилить. Бо не подивлюся, що ти привид, сторчака вилетиш…

Ображений і гнаний, майнув дух до сусіда, в котрого позичив колись мішок борошна й не встиг віддати. Сусід якраз кінчав сулію виноградного, світ пойнявся йому хмільним веселим туманом.

— Привіт, старий! — зрадів він гостеві. — Щось ти загордився, давненько вже обминаєш мою хату.

— Так я ж, — нагадав Жан, — помер під торішню пречисту, коли сильно задощило. Ти ще тоді бурчав, що труну нести слизько.

— А-а, було, було. Одначе донесли, не перекинули. І могилка, пам’ятаю, трапилася тобі лепська, на сухому, лежи й хочеться.

— Правду мовиш, сусіде, та муляє мене борг, мішок борошна позиченого. Віддати тепер, сам розумієш, не годен, а відроблю справно. Косив би, теслярував, обіддя гнув, — що доведеться. Страх скучив за роботою, руки горять.

— Тю на тебе! — обурився сусід. — Ти за кого мене маєш? Хто ж це з небіжчика борги лупить! Я вже й забув про той мішок, давай ось краще наллю, тут лишилося на денці…

— Дякую, — відсунув склянку Жан. — Ми, привиди, непитущі.

Турбував опісля ще кількох, одне в підпомагачі просився, але скрізь усі віднікувались, бо де воно справді бачено мертві душі визискувати. І зважився кінець кінцем податися до тамтешнього сеньйора, по-нашому сказати, пана.

— Згинь, мацапуро, пропади! — замахав пухкими ручками сеньйор, коли Жан скинув перед ним капелюх, з обшмульганими крисами. — Гадаєш, після смерті кожен вештається, де схоче?.. В ці покої вільно ступати лиш тіням вельможних предків.

— Вибачте, ваша мосць, — схилився шанобливо привид, — явіть таку ласку, вислухайте мене. А якщо слово моє пусте, тоді я вмент згину.

— Кажи, — милостиво дозволив сеньйор.

Дізнавшись, у чім річ, він зайшовся сміхом:

— Ой, употішив, ой, не можу! Тебе, йолопа божого, до раю пустили, на вічне блаженство, а ти за ярмом своїм тужиш, живцем не наробився… Ха-ха-ха! Хлоп і на тім світі лишається хлопом.

— Кому що, ваша мосць, — озвався Жан. — Хто цілий свій вік байдики б’є, тому й за гробом благодать: у раю янголи гілочками обвіють, у пеклі чорти вогонь під казаном роздмухають. Хлопові до того навикнути важко, маєте рацію.

Натяк пан зрозумів, але робітники були йому потрібні

— Гаразд, — кивнув головою, — вволю твоє бажання. Молотитимеш зерно в житниці — ночами, аби від людського ока скрито. Вдень відсипайся собі на цвинтарі. А платню покладу, як іншим наймитам, півшеляга за копу.

— Е, ні, — заперечив Жан, — гроші нам, привидам, ні до чого.

— Чим же тобі платити?

— Діркою на поясі, ваша мосць.

— Як то, не доберу?

— Дуже просто. Коли все змолочу, слуга прохромить вам на поясі ще одну дірку, бо трохи погладшаєте…

«А він таки геть дурний!» — подумав сеньйор, згоджуючись.

Відтоді, тільки споночіє, пробивалося крізь загратоване віконце панської житниці примарне світло, гупав і гупав ці потойбічного молотника, й хрестилися з остраху запізнілі перехожі. Незабаром Жан упорався, вдоволений сеньйор ледь-ледь попустив паска.

Другого літа він знову найняв дивака молотити, потім ще й ще, набираючи поволі тлущу. Спершу не вельми було знати, але врешті роздувся сердега, як барило, чимдуж дошкуляла задишка. «Це вже востаннє, годі з тим привидом», — зарікався щороку, коли зерно виповнювало комору. «Ну, нехай ще сьогоріч, задарма ж працює», — перемагала згодом скнарість.

І сталося те, що мало статися — безпорадно товклись біля ліжка приреченого лікарі та ворожбити.

— Відчиніть вікно, дихати нічим! — прохрипів надсилу сеньйор.

На хвилях нічної прохолоди долинуло з пітьми гупання ціпа. Не наробився досхочу Жан, по-нашому Іван.

… І знову мисливці вернулися додому впорожні: без пуття наморені, вони покотом хропіли під шкурами, аж бриніло склепіння печери. Тим часом жінки маленького, загубленого в глушині лісів племені осмучено сиділи навколо багаття, відблиски вогню вирізьблювали з пітьми їхні суворі обличчя. Плем’я животіло надголодь.

На пласкому камені серед жару пікся корж з розтовчених зерен вусатої трави, яких їм пощастило назбирати по галявинах. То був первісний хліб, колись він стане найголовнішим харчем людини, але поки що його було надто мало. Тільки м’ясо могло врятувати громаду від голодної смерті, багато м’яса; а жінки вже й не пам’ятали, коли востаннє чоловіки заносили до печери жирного вепра із скрученими на дрюці ратицями або дебелого тура, що скородив рогами землю. Чи то звірини в хащі поменшало, чи розгнівався на данників своїх всемогутній бог мисливства Тигрило?