Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

— Та я ж, спитайте кого хочете, нічого не вмію: ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Відпустіть мене, ваша мосць!

— Дурненький, — лагідно промурмотіла Протекція. — Те, чого треба від пажа, ще й як зумієш…

На бенкеті після полювання всесильна дама торкнулася пальцями рукава пана-вельможі:

— Сподіваюся, дорогий, ви не відмовите мені в невеличкому проханні?

— Вважатиму за щастя прислужитися найчарівнішій з жінок. Чекав лиш нагоди.

— Сьогодні, доганяючи поранену козу, я раптом уздріла юнака в такому нужденному дранті, що серце моє стислося від жалю. Кажуть, нібито бідолаха служить у вас опудалом, для потіхи. Це жорстоко, молодість і врода гідні кращої долі. Якщо ваша ласка, я візьму його під свою опіку.

Пан розпорядився, батьки благословили, й наступного ранку Фердинанд, умитий та причепурений, рушив у світ на підніжці золоченої карети. Втім, тулитися, як сорока на кілку, йому довелося недовго; скоро Протекція виклопотала своєму підопічному дворянські привілеї, даровані монаршою милістю разом із посадою пажа. А головне, вона таки не помилилася в передбаченнях: довірені обов’язки — відчиняти перед господинею дверцята карети, підтримувати шлейф її плаття, ну й що там належало ще, — новий паж виконував ревно, до ладу.

Одежа на Фердинандові лисніла тепер шовком і оксамитом, при боці замість іржавої пательні висіла шпага з оздобленим коштовностями руків’ям. Та й пиндючився він уже так, ніби вродився аристократом. І хтозна, як високо по щаблях благоденства підсадила б його згодом всесильна дама, аби не прикрий випадок.

Якось поміж утомливими державними турботами король чи князь навідався до фаворитки відпочити душею. Принагідно Протекція відрекомендувала пажа вінценосному володареві, той глипнув линялим оком і пісно всміхнувся. День був сонячний, теплий, трапезувати господиня запросила гостя в альтанку, повиту виноградною лозою, — а Фердинанд ступав слідом, підтримуючи шлейф її плаття. І треба ж такому статися, щоб саме тоді наливні грона вмить обсіла зграя нахабних горобців. Незчувся паж, як розчепірив за звичкою руки й укляк остовпіло.

— Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом володар. — Та він же опудало, чистісіньке опудало. Надалі хай і справляє цю службу.

Слово монарха — закон для підданців, бодай і найближчих. Тож, хоч-не-хоч, мусив знову Фердинанд горобцям страху наганяти — зодягнений, щоправда, не в лахміття, а в шовк та оксамит. І навіть сама Протекція у хвилини ніжності казала йому:

— Ходи сюди, моє опудалко! Ходи, опудальце…

Височенна руда гора стояла в тому краю з давніх-давен, черкаючи шпилем хмари. На ній не росли дерева, не врунилися трави, ні звір, ні птиця не знаходили собі поживи, а отже й людям нічого було там робити. Тільки вітер квилив тоскно над голими, як бубон, схилами.

— Лихе, погибельне місце! — казали про гору простаки та мудрагелі, що мають спільну думку частіше, ніж декому здається.

Аж ось, розповідає легенда, одного дня прийшов невідь звідки моторний чоловік з кайлом у руках, поцюкав-подлубався на горі — й видлубав грудку золота. Не так щоб дуже велику, але чималеньку. Ввечері, святкуючи свою удачу в корчемці підгірного селища, він показував і навіть дозволяв помацати знахідку всім, хто хотів.

— Еге, — зметикували тоді мудрагелі та простаки, цього разу також об’єднані спільною думкою. — Дасть бог, і нам усміхнеться доля…

Завтра на крутосхилах порпалися десятки, через тиждень — сотні, через місяць — тисячі шукачів звабливого щастя. Недавно пустельна гора ворушилася тепер від підніжжя до маківки, ніби обліплена мурашвою; лисніли проти сонця згорблені спини, цюкання сили-силенної дзьобаків заплішувало вуха. Коли-не-коли крізь той одноманітний брязкіт прохоплювався вигук радості, між верговища відвалу зблискувала ще комусь жадана грудка, дрібка, крупинка. У чутках вона, як ведеться, стократ більшала, й звідусіль квапилися копачі, ладні ручаями солоного поту викупити солодкий усміх долі.

Серед них, проте, вже не бачили моторного чоловіка, який надибав перший самородок. Далі йому, хоч скільки рився, не щастило, примхлива фортуна обернулася до фундатора копальні спиною. Відступивши за безцінь свою ділянку, він перекинувся на діла звичайніші.

Кайла золотоздобудців швидко щербилися в твердій породі, — тож поблизу селища закуріла незабаром рудня, де виготовляли добрячий інструмент. Крамниця-кам’яниця торгувала хлібом і сіллю, тютюном і милом. А замість убогої корчемки мов з води народилася таверна «Золотий глек», що до третіх півнів клекотіла хмільним шумом. І все це належало моторному чоловікові.