Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

— Тепер ти переконався, Сун, — спитав один, — що від ласки імператора до сокири ката не так уже й далеко?

Другий похмуро промовчав.

Потому на майдані, рівно за чверть лі від палацу, бурхало над паперовою горою розкішне вогнище, й урядовці священики, купці, віршомази — всі письменні особи з радістю невимовною попідручки витанцьовували довкола. А неписьменним було байдуже.

— Нарешті згорить! Діждали, спопеліє! Слава богу щезне! — лунало майданом дике галакання, вибухи сміх розкочувалися навкруг. Тільки молода вдова голосила десь тужливо за страченим чоловіком, але хто в цьому шарварку міг дочути її голосу…

Через багато-багато років люди тямущі та допитливі не раз намагалися розкрити таємницю паперу Сяо. Марно. Та і пишемо досі на звичайному. Часом, правда, про когось скажуть: «Ну, наплів, що й папір почервоніє». Але то лише примовка, відгомін давньої минувшини.

«Чому ж висохла? — заперечить хтось. — Річка з такою назвою й тепер є на Запоріжжі. Завдовжки понад дві сотні кілометрів, та ще й впадає в озеро Молочне». Все правильно, лише молока з неї, на жаль, не нап’єшся. Може, це відлуння давньої легенди, що бозна-як докотилося аж сюди.

А легенда твердить, нібито безліч скільки років тому в краях далеких, не наших, плинула справжня Молочна ріка. І дерева на її берегах купали свої віти в молоці, і риба в молоці вигулювалася, і всяка звірина топтала до неї стежку, аби досхочу похлебтати молока. Що вже й казати про людей!

Племена більші й менші залюбки селилися понад рікою, бо тут навіть у найгірші часи, коли земля скупішала плодами чи зраджувало стрільців мисливське щастя, ніхто не вмирав з голоду. Тут діти росли швидше, ніж деінде, а батьки старілися повільніше. Тут пашіли здоров’ям обличчя і наливалися силою м’язи.

Одна була в чудесної ріки вада — щоразу раптом, несподівано, зненацька вона перемінювала річище: от тільки-но вчора хлюпотіла близесенько, рукою сягнути, коли сьогодні вже, диви, гайнула кудись убік, подалася іншою дорогою. Ті примхи часто змушували людей залишати насиджене місце, а іноді призводили до чвар та сутичок за нові володіння, — й тоді білі річкові плеса червонилися кров’ю.

— Що ж, — похитували сивими головами діди, свідки багатьох вибриків Молочної. — Навіть безіменний струмок має свій норов, а це ріка, якій ціни нема. Мусимо миритися.

— Ні! — в запалі вигукували юнаки, годовані річковим молоком. — її треба приборкати…

І нарешті гурт нетерплячих під проводом завзятого Ану рушив до верхів’я ріки, щоб там, при самому народженні, знайти на неї управу. Довго продиралися вони крізь хащі пралісу; хтось падав у знемозі, іншого поглинала трясовина, комусь призначено було вмерти від отруйного зміїного жала. Але живі вперто йшли далі, торуючи путь за крутією молочного потоку. Аж ось розступилася дебрь, випустила зі своїх пазурів тих, що вціліли. Відтак постала перед ними височенна гора, ще не годину й не дві підіймалися кручею, над глибокими урвищами, — та й уклякли з подиву.

Серед розкішного гірського лугу — полонини паслася величезна, в стосот разів більша за звичайну, корова. Величезними оксамитовими губами вона скубла траву, а з її тужавого величезного вимені самотіч без упину цебеніло молоко, рікою ринучи по схилу. Корова якраз виїла траву в одному місці, потупцялася й перейшла на інше. Ніхто не міг мовити жодного слова, казкове видовище заворожило всіх, окрім ватажка.

То ось, зміркував хутко він, у чому заковика… Щоб річище не швендяло туди-сюди, треба поставити цю худобину в обору.

— Ану, — вигукнув завзятий Ану, — досить витріщатися, хлопці! Я вже знаю, що маємо робити.

Умиваючись рясним потом, геть збиваючи об каміння ноги, кілька днів тягали на полонину зрубані дерева, городили горожу. Нарешті впоралися, відсапались, загнали в обору корову й замкнули ворота.

— Тепер, — сказав радісно Ану, — лишилися сущі дрібниці. Ну, хіба важко вкосити по черзі трави, підкинути до ясел, худобина жуватиме спокійненько, і ріка потече одним, назавжди визначеним шляхом. За це будуть вдячні нам, хлопці, племена більші й менші!

Гурт озвався схвальним гомоном. Відрядили додому гінців зі звісткою про велику перемогу, збудували собі сяку-таку хижу — й почали біля корови ходити.

Спершу все було гаразд: корму в яслах вистачало, не мілішала Молочна ріка, що справно трималася берегів, ніби зовсім забула про колишні свої витівки. Проте згодом там, де раніше хвиля хвилю доганяла, стали з’являтися острівці та обмілини, живодайний потік хирів на очах. І знову між людьми, які оселилися понад ним, спалахували криваві усобиці.