Олександр Лук’яненко: Добрий пірат Джон

Імператор, хоч йому те й не личило, широко роззявив рота, Коли ж нарешті оговтався, мовив:

— Навіть осипаним найбільшими почестями царедворцям не дозволено сидіти в моїй присутності, але тобі, майстре пречудовий, я дозволяю. Сідай і скажи, який хосен прибуде від твого винаходу державі.

Сяо примостився на краєчку крісла, що лискучим оксамитом підкреслило вбогість його одежі.

— Осягнути все, о володарю володарів, забракне мого кволого ума, згори видно далі. Я, смиренний, годен завбачити лише дещо. Збирачі податків не таїтимуть у реєстрах частини, яка нині прилипає їм до рук, — отож збагатиться державна скарбниця. Твої полководці без прикрас доповідатимуть, скільки ворогів і скільки наших вояків полягло в битвах, — і ти напевне знатимеш, котрий з них чого вартий. Придворні поети будуть у своїх панегіриках виголошувати тільки те, що насправді про тебе думають, — і не лишиться місця корисливому лукавству…

— Годі, — схвально вигукнув імператор, — досить уже й цього, щоб заслужити щедру винагороду. Проси, чого бажаєш!

— Щедрість царя над царями безмежна, мої бажання не перевершать її, — вклонився доземно Сяо. — А прошу ще хіба благословення взяти собі за жону й дякувати дародавцеві нашому разом з юною дівою, яка обмахувала віялом головного довірника… Однаково старому вона вже не збурить кров.

Коли він вийшов за браму палацу й рушив через майдан, попереду ледь пленталися під вагою мішків, ущерть набитих монетами, три вгодовані віслюки, а поряд легко ступала гінка, мов лоза, і зваблива, наче квітка лотоса, красуня.

— Бачиш, Пин, — сказав один вартовий другому. — Таки недарма цей чоловік добивався до імператора.

— Хтозна, Сун? — відповів другий. — Ласка всеможних світу сього сходить і заходить, як сонце в небі.

Відтак став жити ремісник Сяо з красунею-жоною щасливо та заможно, дім у нього був повна чаша, на столі досхочу, в скринях удосталь. Проте й клопотів побільшало. З досвіту до смеркання порядкував у робітні, де за рецептом, не знаним нікому іншому, виготовляли новий папір. Паперу треба було багато, тому що віднині урядовці, проводирі війська, краснослови безмежної імперії мусили писати на ньому й тільки на ньому. Воля імператора — закон для підданців.

І що ж?..

Минав час, котилась своїм шляхом державна колісниця, але наче хтось насипав піску в колеса. Збирачі податків, уже не сподіваючись урвати собі частину, мляво справляли службу, й зубожів набуток скарбниці. Поблякла слава полководців, бо з’ясувалося, що перемоги їхні втридорога оплачено кров’ю. А придворних поетів, одколи найпишномовнішого з них привселюдно відлупцювали за віршовану лжу киями, раптом перестало відвідувати натхнення.

Скільки нарікань, скільки прокльонів посипалося звідусіль на цього лиходія Сяо! Його жахливий папір червонів під зізнанням злочинця й вироком судді, під розпискою торгаша й письменами священика, якщо там прослизала бодай тінь омани. Тож дехто про всяк випадок навіть удавав неписьменного, аби від гріха чимдалі. Та, певна річ, жодні уста не наважувалися огудити вголос те, що схвалив імператор.

Так тривало, аж доки сам він здумав написати листа володареві сусіднього царства, на землі якого зазіхав ласо. Теленькнув срібним дзвінком, умочив пензля в туш, і на аркуші паперу постав стовпець ієрогліфів: «Любий брате! Ти знаєш, як щиросердо прагну я миру й злагоди між нашими країнами…» Тут аркуш набрав кольору стиглої вишні.

— Гей, слуги! — гукнув у гніві імператор. — Подайте сюди іншого паперу, звичайного.

— Іншого нема, — була відповідь. — За твоїм велінням, о наймудріший з мудрих, для державних потреб використовують лише папір майстра Сяо.

І покликав тоді цар над царями головного свого довірника, і мовив такі слова:

— Чи не помилився я, довірнику, на шкоду вищим міркуванням, коли обдарував щедротами своїми чудодія ремісника?

— Ні, — відказав той, — світоче добра й розуму, ти не помиляєшся ніколи. Великі винаходи заслуговують на гідну винагороду. Але іноді вони приходять у цей недосконалий світ передчасно, і, щоб остерегтися шкоди, про них краще забути…

— Яка ж твоя рада?

— Оскільки таємниця зберігається в голові Сяо й вилучити її звідти ми не можемо, слід відрубати саму голову. А готовий папір спалити.

— Іменем моїм хай звершиться! — погодився імператор.

І сталося далі, як бува в легендах: відпровадити бідолаху Сяо на плаху доручили тим самим двом стражникам, що в день його піднесення вартували біля брами.