Олександр Лук’яненко: Добрий пірат Джон

Хоч, може, це й вигадка.

Був спекотний літній полудень сто першого року Дракона. Вартові біля брами імператорського палацу мружили проти сонця розкосі щілинки очей і не одразу помітили бідно зодягненого чоловіка, що прошкував через майдан.

— Гляди, Сун, — придивився нарешті один, — мабуть, цей дивак зранку перебрав рисової. Тільки п’яний у нашій країні міг забути, що підходити до палацу імператора ближче, ніж на чверть лі, дрібному людові заборонено під страхом смерті.

— Не схоже, Пин, — розважливо заперечив другий. — Він же йде прямцем, не заточується. Либонь, це чужоземець, який не знає наших звичаїв. Або ж просто йому набридло топтати землю…

Тим часом чоловік опинився коло брами, й вартові з металевим брязкотом схрестили перед ним списи.

— Пропустіть, — сказав незнайомець. — Я ремісник Сяо, мені треба до імператора.

— А може, зразу до самого бога? — глузливо перепитав Сун. — Забирайся звідси мерщій, поки голова на плечах.

— Мені до імператора треба! — вперто повторив той.

Пин дістав з кишені рогового сюрчка, лунко свиснув — і ніби з-під землі блискавично вигулькнув начальник палацової варти.

— Що таке? Хто такий? — прохромив зухвальця гострим поглядом.

— Цей чоловік добивається стати перед очі володаря володарів.

— Чи не замислив лихого?.. Обшукайте його! — звелів начальник.

Вартові притьмом обмацали Сяо, витягли з-за пазухи сувій паперу й подали начальникові. Папір був чистий, жоден ієрогліф ще не закарбував на ньому нічийого слова.

— І цим ти насмілюєшся порушити спокій імператора?

— Атож, — озвався поважно ремісник, — насмілююся, бо всі книги світу не ховають таємниці, рівної тій, яку береже мій чистий папір!

— Таємниці, кажеш… — Начальник шкребнув нігтем брову. — Ну, що ж, у такому разі ходімо до головного довірника. Тільки затям: коли вигадуєш облудно, твоя голова стримітиме на палі хутчій, ніж сонце впаде за обрій.

Головний імператорів довірник дрімав під помахами сандалового віяла, яким прогонила спеку юна зваблива служниця.

— Гаразд, — лінькувато розплющив він повіки, — повідай мені свою таємницю, і, як вона того варта, я переповім володареві володарів.

Від споглядання гнучкої, ніби виноградна лоза, служниці Сяо розм’як душею, одначе відповідь його була шанобливо тверда:

— Даруй і зласкався, о найближчий до найвищого, але моя таємниця надто велика, я не можу довірити її нікому, крім самого імператора.

— Невже цю зухвалу мову призначено для моїх вух? — украй здивувався головний довірник. — Ти не боїшся, що я повелю скарати тебе на горло?

— Боюся, — відказав Сяо, — бо разом зі мною вмре те, що примножило б могутність імперії.

Вельможа надовго поринув у роздум.

— Хай буде на твоє, — вирішив зрештою. — Та, не доведи боже, потурбуєш володаря володарів якоюсь мізерією: тоді тебе четвертують, а дурне м’ясо кинуть собакам…

Важкі, окуті золотом двері відчинилися перед ремісником Сяо, він схилився так низько, як уміли тільки в його країні, і з сувоєм у руках подріботів килимовою доріжкою, не сміючи підвести очей.

— Стій, мурахо, й речи, пощо зважився ступити до підніжжя трону? — пролунав над ним владний суворий голос.

— О великий повелителю, світоче добра й розуму, мені, слузі твоєму нікчемному, з ласки провидіння далося винайти папір, який…

— Пусте жорном язика свого мелеш! Папір у Піднебесній імперії давно винайдено.

— Устами наймудрішого завжди глаголить істина. Але і я кажу зараз правду, вислухай раба свого, царю над царями. Десять років життя поглинула ця виснажлива робота; все, що я мав, до останнього гроша здиміло в тиглях і колбах. Сусіди насміхалися з мене, хлопчаки на вулиці дражнили причинним. Та коли вже й самого роздирали кігті зневіри, пощастило — і ось в руках у мене чарівний папір, на ньому не вільно писати лжу.

— Цього не може бути! — вигукнув імператор, на мить забувши про свій високий сан.

— Це легко перевірити, — згасив усмішку ремісник. — Накажи, щоб принесли пензель і туш.

Теленькнув срібний дзвінок, по хвилі наказ було виконано. Тоді Сяо уклінно простяг сувій і сказав:

— Палац, де мені випало щастя стояти перед високим троном, побудований з білого каменю. Хай повелитель так і напише.

Імператор умочив пензля в туш.

— А тепер, перепрошую провісника істини, напиши, нібито ці мури складено з чорного каменю.

Знову зашарудів пензель, — і враз папір густо почервонів, як червоніє обличчя брехуна, спійманого на гарячому.