Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

Брила піддавалася поволі, руки упертюха геть зашкарубли мозолями, часом і збиті до крові. А роботі не видно було кінця-краю.

— Про це я не домовлявся з духами! — репетував знову шаман. — Начувайся, вони таки покарають тебе за безмежне зухвальство.

— Дивак зовсім з’їхав з глузду, — цідили отруту насміху ті, що допіру лляли мед хвальби.

Майстер пускав погрози й кпини повз вуха, він працював із рання до смеркання, забуваючи про їжу, нехтуючи втомою. І навіть шаманові заціпило, коли серед галявини звівся нарешті ясноликий велет небаченої вроди. Усе в ньому, від голови до п’ят, вражало ліпотою, жодна риса не муляла око. То була справді викінчена досконалість.

Юрба, що скупчилася довкола, ахнула в захваті, хоч, нагадаймо, не відала слова «ідеал». Лунали голоси:

— От якою має бути людина…

— Нам ще, гай-гай, далеко…

— Може, дорівняються колись наші онуки чи правнуки…

Щасливі сльози зросили обличчя майстра.

Виморений трудами й увінчаний шанобою, він опочив згодом від земних турбот, але слава його творіння жила, ширилася. Звідусіль діставались мандрівники незнаного досі місця.

Спочатку просто втішити зір красою.

Потім пішла чутка, буцім варто вклонитися в ноги кам’яному велетові, аби й собі погарнішати, — і тисячі брезклих, беззубих, капловухих, косооких пали перед ним ниць.

Потім новітні шамани скумекали, що матимуть з цього зиск, і стали вимагати для велета жертв.

Через пороги років плинула ріка прочан, без ліку множилися дарунки. Дарма, що тим часом вітри викришили рожевий камінь, дощі розмили, і вже не вродливець ясноликий, а потворний ідол височів над галявиною. Багатьом він, як перше, здавався прекрасним.

Діялося це теж давненько й теж, слава богу, не в нас. У певному королівстві чи, може, князівстві серед людей простих, робітних жив юнак, імені якого, на жаль, не зберегла легенда. Назвемо його Фердинандом. З лиця був гожий, хоч води напийся, статурою показний, але ні до якого діла нездольний. Ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити.

— І в кого воно таке вдалося? — бідкалися Фердинандові батьки. — Рід наш з діда-прадіда хлібороби, є й коваль добрий, і гончар лепський, хто теслярує, хто чинбарить. А цьому, прости господи, наче руки відібрало.

Ну, та однаково селянському синові байдикувати в той далекий час було зась. Тож привели вони свого недотепу до місцевого пана-вельможі, вклонилися низько:

— Зласкавтеся, паночку, приставте нашого парубка до якоїсь роботи. Вік дякували б.

— До якої ж, — відказав на те пан-вельможа, — роботи я його приставлю, коли всі знають, що не годен ваш парубок ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Хіба замість опудала в полі, горобців полохати, бо щось дуже знахабніли…

Пересміявся сам зі своєї вигадки, а тоді подумав: чом би й ні? Ось, трапиться, наїдуть гості, нехай буде й їм сміховище.

Моторні челядники швидко обрядили Фердинанда в лахміття, мотузкою підперезали, іржаву пательню при боці вчепили. Тепер ти, кажуть, опудало є. Стовбичитимеш серед поля, розчепіривши руки, з рання до смеркання, а як зухвала пташва насмілиться все-таки трубити зерно, кричи криком та бий чимдуж у пательню. За це велів пан годувати його досита, ще й платні трохи поклав, — і пішли батьки раді-радісінькі, що знайшлася їхньому чаду хоч би така служба.

Справно полохав Фердинанд горобців і заразом смішив панових гостей — сусідніх багатіїв та збіднілих далеких родичів. Реготали, даруйте, до гикавки, бо надто вже кумедне було живе опудало. Аж одного дня неждано-несподівано у браму маєтку вкотилася запряжена цугом золочена карета фаворитки тамтешнього короля чи князя на ім’я Протекція. Може, вам ніколи не доводилось чути такого імені, але саме так її звали.

Певна річ, господар відігнав навіть думку потішати всесильну даму блазенською забавою; влаштували полювання, до якого вона була вельми охоча. Переслідуючи підстрелену козу, Протекція сама випадково наскочила на того лахмая, мало конем не стоптала. З ляку Фердинанд кинувся навтьоки.

— Стій! Ти хто? — зупинив його владний голос.

— Я, ваша мосць, оп-пудало, — пробелькотів він, знітившись під поглядом вершниці.

— Одежею справді, але нема нічого легшого, ніж скинути одну одежу й убратися в іншу, — лукаво примружилася вона. — Тобі личила б інша, і ти носитимеш її, коли станеш моїм пажем.

Тут варто, либонь, завважити, що король чи князь був зовсім старий, тому фаворитка всякчас відчувала нестримний потяг до юнаків з гожим лицем і показною статурою. Фердинанд цього, звичайно, не відав, перепудився ще дужче й заскиглив: