Олександр Лук’яненко - Добрий пірат Джон

З якої причини загорілося? Якщо підпалив, то хто?.. Довго ще не розходилися гасії, судили-рядили. А Мацек спав, хоч репетуй над вухом. Та вранці, щойно поткнувся за ворота враз упали на нього два великі чорні птахи, почали биті крильми, довбати дзьобами. І всі зрозуміли — ось він, палій! Лише не могли збагнути, чому пір’я в лелек іншого кольору гадали, що від сажі. Обтрусяться бідолашні, ополощуться — й стануть знову білими. Але вони почорніли тієї ночі назавжди, як, трапляється, сивіють з жаху люди.

Відтоді чорні лелеки цураються людей, замешкали глуху пущу. І хоч пташенята їхні народжуються білими, вони теж згодом чорніють, бо, сидячи на гнізді, батьки потерпають, чи не жде нащадків люта згуба. Сказати б, передають свій страх у спадщину.

Ні, це не помилка, мовиться таки не про верблюдів — про людей. Тільки вкрай химерних. Тепер їх нема, а колись давно траплялися, хоч і зрідка…

Тисячолітні східні манускрипти засвідчують, що деякі особливо вправні лікарі робили дивовижну операцію: людині з розтрощеною кісткою руки чи ноги ставили натомість шматок молодого вербового дерева, й по часі він проростав сполучною тканиною, перетворювався на кістку. Однак і в давнину більше любили, коли все йде, як годиться, тож змовчали літописці, що іноді виходило навпаки: брала гору верба, кістяк, на якому тримається плоть людська, набував поступово властивостей дерева. І тоді починалася чудасія.

Люди, котрих це спіткало, вдачу мали розважливу, добру, їх назавжди облишали метушливість, жадоба, заздрість. Хвала, скажете, й шана таким людям?.. Еге, якби ж то на головах у них замість чорного або хай би вже рудого волосся не шелестіло зелене листя. Щоосені воно, правда, звіювалося геть за вітром, залишалася звичайнісінька лисина, але навесні рясніло знову. Й кружляли над кущами-чупринами барвисті метелики, пурхали співучі пташки. Ну, де так бачено!

А сталося якось ще чудніше. Коли одного з тих кущоголових узяли служити до війська і бовванів він за солдатською принукою непорушно на чатах, у листяному його чубі змостили собі гніздо соловейки. Відтак, уявіть собі безтямний цей чоловік навіть спав навстоячки, аж поки вилупилися й підросли пташенята. Хоч будь-хто інший на його місці кишнув би непроханих пожильців, а яєчка побив на яєченьку. Маленьку, зате солов’їну.

Росли верболюди, на відміну від усіх, до самої старості й виганялися згодом так високо, що, розмовляючи з ними кожен, опріч їхньої ж рівні, мусив дивитися знизу вгору. Кому це подобається!

Та й розмовляти було ніяково. Звичайні знайомці про що говорять? Про хазяйство, про жінок, про погоду. Чи переповість один одному якесь сміховиння, порегочуть разом і розійдуться задоволені. А в зелених головах верболюдей надто за межею зрілості, виникали нечувані думки. Котрийсь, приміром, домізкувався: «Може, все зовсім інакше ніж ми гадаємо. Може, то дерева — розумні істоти, що велично й мудро вікують свій вік у чергуванні оновлень та згасань; ми ж, покликані до світу цього ненадовго, розтринькуємо на суєту коротку мить життя».

Послухаєш — і плечима здвигнеш!

Статечний загал, який ніколи не краяв свого розуму сумнівом, цурався чужодумів, карав самотою. Либонь, тому вони охоче подавалися в пастухи: череда, табун чи отара — теж, зрештою, товариство. Проте бували часом і тут прикрощі. Задрімав, скажімо, в лузі при березі, й капосна вівця об’їла тобі чуприну. Що із шкодливиці візьмеш?

Здоров’ям верболюди вирізнялися міцним, нищівні морові пошесті їх обминали. І жили нівроку, до глибоких шкарубких зморщок; раніш звалювало хіба що лихе залізо або підступна трухлявина всередині. Та ще коли заходила гроза, коли гнівалося й гримкотіло небо, — котрогось доконче мала вразити блискавиця. Адже, нагадаймо, зростом вони набагато переважали інших, а грім завжди б’є по високому.

Отак, за переказом, і згинув останній серед них: у хламиді пастушій, з головою, об’їденою вівцями, впав під вогненним списом блискавки.

Струмок виповнив звідтоді море, крапля продовбала кам’яну брилу. Перевелися помалу лікарі, які одважувались на ті непевні операції, курявою століть замело спомини. Тож хіба дивина, що слід верболюдей зберігся лише в легенді? Могло й її не бути…

Він височить на березі теплого тропічного озера відбиваючись у блакитному плесі. Дивний храм, єдиний серед безлічі інших. Замість освячених спрадавна скульптурних зображень богів з його стін зовні і всередині жорстокими очима дивляться голови крокодилів. їх кам’яні подоби відтворено так виразно, з такою догідливістю натурі, що захожий чоловік мимохіть здригається й відступає. І, коли йому не розповіли про це раніше, впада в роздум: хто й навіщо спорудив молільню бридкому хижому плазунові?..