Іван Керницький - Король стрільців

Видно, скінчився фільм, і тепер була перерва.

Але зараз надолі, підо мною, почувся знаний мені голоочок панни Дарці:

— A-а, добрий вечір! Хтось нині був вийнятково точний!

Потім загудів басиськом пан Макс, що він завжди точний, чого, на жаль, не можна сказати про деяких гімназисток, а тоді його панна сріблисто засміялась і стала розповідати скоромовкою якусь історію в зв’язку з матурою. Що бельфервід латини завзявся когось «спалити» ще при письмовій, а вона, ідіотка, закохана в ньому по самі вуха, це не жадний секрет, і ще не знати, що з того всього вийде.

Потім пішли смішки, зідхання і перешіптування, з чого я нічого не міг розібрати, та й не старався занадто підслухувати, щоб під час шкільної сповіді не мати на списку гріхів ще одної додаткової позиції.

Врешті, коли й перешіптування втихло, почувся сиґнал число 1: мій неоцінений пан інструктор кашлянув пораз перший!

— Ну, тепер на мене пора. Треба рятувати ситуацію, — подумав я, встромив між зуби чудесну бляшку і без чарів-марів та заклинань обернувся в соловейка.

Вже не тямлю, як я тоді «тьохкав» — з чуттям чи без чуття, з серцем чи без серця, в кожному разі мої трелі на липі продовжувались довгенько, але, кінець кінцем, мусіли мати якийсь ефект, бо нарешті почувся здолу сиґнал число 2. Пан Макс кашлянув двічі, а я з полегшею перестав тьохкати, бо вже й у горлі мені пересохло, і язик задубів від сердечного того дмухання в чудесну бляшку.

Довкола мене стояла глибока тиша і непроникальна темрява. Навіть зорі десь поділись, ніби позападалися під землю, так низько сплелися наді мною могутні конарі липи, яка, здавалося, все тісніше й тісніше обіймає мене невидними обіймами, як той вуж-удав, що був намальований у підручнику зоології пана професора Сітницького.

І раптом мою свідомість прошибла блискавка: Господи, та ж я на цвинтарі! І моє серце тонюсенько защеміло… В розгарячкованій уяві виринули чорні від моху хрести, надгробні камені і фігури, що стояли там, підо мною, а порожні ями заповнилися відразу відьмаками, опирями й опирицями, про яких я стільки наслухався вдома, в довгі зимові вечори, коли в хаті пряли або лущили кукурудзу…

А стара липа, на якій я висів, перетворилася в страшного «Лісового царя» з балляди Гете в переспіві Івана Франка, яку ми тільки вчора в школі читали та й ще мали написати з неї «короткий зміст».

Що й казати, страх облетів мене порядний, як у книжках стоїть! І чого вони так довго приготовляються до тієї матури? — обурювався я в своїй дитячій наївності. Сидять і сидять, і не дають жадних сиґналів! А може, пан Макс забув подати сигнал число 3?.. А що, як вони вже забралися і лишили мене самого на цвинтарі? А що, коли мені прийдеться сидіти так на липі до 12-ої години опівночі, коли починають духи ходити?..

Думка про це пройняла мене невимовною тривогою і заставила зробити одчайдушний крок: злазити з липи, не чекаючи на останній сиґнал пана Макса. Спущуся трохи нижче, міркував я, і збадаю положення: як вони ще не пішли — тихенько сидітиму далі, а коли їх немає — скочу на землю і дам драла.

Злазити прийшлося цілком навпомацки, ніби спускатися в чорну пропасть або на дно глибокої студні. Тримаючись стовбура, мов кліщ, руками, ліктями та колінами, я зсунувся на одну гілляку нижче, потім ще на одну і ще на одну, але відчув, діткнувшись її стопою, що вона вгинається підо мною. Та в тривозі, що мене обхопила, я забув увесь мій тарзанівський досвід, здобутий на сусідських черешнях, навалився цілим тягарем на цю гіллячку, а вона — ррруп! — хруснула, затріщала, повітря засвистало мені в ухах, галуззя вдарило по очах, і я, з відповідним лоскотом, бебевхнув просто в якусь запустілу могилу…

— Ґвалт! Йой, хто це?! — пронизливо запищала панна Дарця, десь таки немовби в траві, коло мене.

Розуміється, в такий драматичний момент, якби я навіть і був на смерть забився, то все ж таки зірвався б на рівні ноги й щодуху втікав би з цвинтаря! Ох, милий Боже, звідки тоді взялася в моїх ногах швидкість і легковійність вітру? Як шалено я плигав через повалені надгробники, хрести і кам'яні плити, як молодий сернючок, пересадив одним махом залізну огорожу! Крім страху, що мене гнав і пхав, я чув, що під лівою лопаткою сильно мене запекло: мабуть, падаючи з липи, я гримнувся плечима об кам’яну голівку алегоричної фігури, що лежала в траві.

А коли вирвався з цвинтаря на поле, почув ще сповнений святого обурення голос мого неоціненого пана інструктора:

— Стій, батяре! Тримайте його! Дам я тобі підглядати!