Іван Керницький - Король стрільців

Для мене особисто Коґут був тоді прямим запереченням і спотворенням того образу детектива-джентльмена, що його я вичарував у своїй уяві на підставі студій кримінальних романів. Мені було аж до болю соромно, що ось така нікудишня фігура профанує достойну професію Ната Пінкертона, Ніка Картера і славного Шерлока Голмса. Що ж бо то, люди добрі, за таємний аґент — з черевцем, гей барилочка, з куцими ніжками, на яких одна штанка завжди була спущена «на погоду», а друга підкочена «на дощ», з нерозлучною парасолькою під пахвою і в старосвітському габіку, що ледве-ледве тримався на чубку його голови?

Ота смішна фігурка, карикатура детектива, стояла тепер серед кухні, лускала американські горішки і привітливо кивала мені головою:

— О-о, це ти, синку? Як ся маєш? Куди ж ти ходив, га?

— До кооперативи, — відповів я зовсім свобідно, без тіні тривоги, вважаючи нижчим від своєї гідности боятися такого поківаногополіцая.

Одночасно мої очі бистро шукали по кухні пана Макса… Він сидів за кухонним столом, в плащі і в капелюсі, трохи приблідлий на обличчі, дуже ясно дивився на мене і з натугою морщив брови.

— О-о, до кооперативи! Ха-ха, до кооперативи!

Пан Коґут без якоїсь виразної спонуки захлиснувся дрібненьким уривчастим сміхом.

— А що ж ти там купував? Бомбони, так? Так.

— Ні, кляйстер.

— О-о, кляйстер. Хе-хе, кляйстер! А навіщо тобі кляйстер?

— Значки клеїти, — відповів я, не заїкнувшись, а пан Макс аж легше відсапнув.

— О-о, значки. Хе-хе, значки!.. А може, покуштуєш горішків, га?

Він підсунув мені паперову торбинку і, не чекаючи, чи я почастуюся тими горішками, рушив дрібним трухнем в обхід по кухні: кінчиком парасолі відслонив фіранку в миснику, кинув оком до шафи, заглянув до смітярки, потім втягнув носом повітря, — а з його носових дірок виставали наверх два смішно закручені волоски, наче в польового коника, — і сказав:

— Чим то у вас чути, шміром чи терпентиною?

— Е, щось вам причувається, — засопів пан Макс і ще трішки приблід.

— О, причувається, кажете?.. Ну, а ви, пане Максе, куди так були нарихтувались? На рандочку, очевидно, так? Так. На маївку, а потім — на шкарпи? З дівчинкою, хе-хе! Га, дуже мені прикро, що мушу вам попсувати ваші побожно-романтичні пляни. Пан комісар Гольонка конче бажає собі бачити вас сьогодні на комісаріяті.

— Значить, я арештований?

— Але ж ні, борони Боже! — затріпав короткими ручками пан Коґут, аж горіхи розсипались по підлозі. — Не арештований, а тимчасово притриманий. На два-три дні, не довше. Ви знаєте, в чому справа, так? Так. Завтра — Зелені Свята, буде традиційна процесія, а ви, за старою традицією, завжди любите пхатися там, де летять цегли і свище каміння. А пан комісар тремтить за ваше цінне здоров’я і воліє мати вас на Свята під своєю опікою, хе-хе. А за героїв можете помолитись і на Яховича. Богові, кажуть, всюди молитва мила.

— Ну, що ж, я готовий іти з вами, пане інспекторе, — зідхнув мій неоцінений пан інструктор і слухняно підвівся з-поза столу.

Оця небувала в мого пана інструктора покірливість перед органами влади, та й ще підкреслене титулування пана Коґута «паном інспектором» насувало мені підозріння, що пан Макс кнує якийсь підступ. Бо ж і справді не хотілось мені вірити, щоб такий битий пес, як він, дав себе завести на поліцію, мов баран на заріз, маючи за пазухою та в кишенях пару фунтів нелеґальної бібули.

— Михасю, — звернувся він до мене батьківським тоном, — ти тепер сиди в хаті і нікуди не виходь, поки не вернеться з церкви наша пані господиня. Коли ж вона прийде, то скажи їй, що тут були в нас пан інспектор Коґут і запросили мене на Зелені Свята до криміналу. Скажи їй ще, хай не клопоче собі тим голови, бо пан інспектор запевняли, що за два-три дні я буду на світі.

— Ну, скажім для певности, за два-три тижні, — поправив пан Коґут.

— Пане інспекторе, — ввічливо сказав пан Макс до представника влади, — я хотів би зробити вам один маленький презент… Ось вам, прошу, дармовий квиток на завтрішній матч «Україна»—«Корона». Я знаю, що ви любите ходити на наші змагання… Я тримав його для дівчини, але тепер, розуміється, в обличчі нової ситуації…

— О-о, на змагання! Білет?.. Красно дякую! — зрадів пан Коґут даремщиною, немов дідько цвяшком. І в цій хвилині якось трохи розгубився…

— О-о, я й забув, що завтра змагання! Пане Максю, мені направду шкода, що відбираю вам нагоду бути на такому цікавому матчу, але ж ви розумієте — служба не дружба.

Пан Макс важко зідхнув.