Іван Керницький - Король стрільців

— Ой-ой! — тільки й вспів я прошептати.

Пан Макс стояв над розсипаною бібулою і розгублено чухав свою гирю:

— Так, так, брате Соловію. Оте «ой-ой» треба нам сьогодні порозпихати по Богданівці. Тільки ти — пст! — нікому ні пари з рота! Це конспірація! Гріб! Могила!

При тому мій неоцінений пан інструктор зміряв мене таким страшним, конспіраційним поглядом, що в мене душа завмерла на амінь! Не спускаючи мене з ока, сягнув рукою до кишені і з таємничою міною, спроквола, став добувати звідтам якусь металеву коробку…

— Бомба! — заревів я і пустився навтікача з покою.

Але пан Макс ухопив мене на бігу своєю залізною лопатою, підняв за обшивку, мов котеня і посадив на «недокінчену симфонію».

— Мовчи, дурню, не репетуй, мов на пуп! Це не бомба, а шмір до коліс.

— Шмір?..

— Еге. Гака чорна сметана, якою тато мастили осі, коли їхали до лісу, пригадуєш?

— Та пригадую, але не знаю, до чого вона вам пригодиться?

— До чого? До революційної діяльности. Будемо малювати на парканах такі прекрасні написи, як: «Ганьба ляхам», «Смерть катам» і тому подібне.

— Чим? Шміром?

— Шміром. Наш відвічний ворог не заслужив собі на ліпшу фарбу. Зрештою, підпільний досвід учить нас, що вапно — річ непрактична. Піде вночі дощ та й все позмиває, а тоді вся робота до люфту.

Пан Макс посортував «літературу» — окремо летючки, окремо листівки і пресу. Летючки порозпихав по кишенях, а листівки та бібулу всунув собі за пазуху, під сорочку.

— Не люблю ж я того пачкання з бібулою! — сердився при цьому. — Це якраз робота для панянок і мікрусівз Юнацтва. Моє місце було завжди в першій лінії зеленосвяточної боївки. Так що з того: вчора і сьогодні поліція так прочистила Городецьку дільницю, що нема кому летючок порозкидати. Дурна робота, дурна, але хтось мусить її виконати… Ага, ще одні важлива річ: скоч до кооперативи і купи пуделечко кляйстру. Купи за свої гроші, Україна тобі цього не забуде.

…Отак, назгузь води, не читаючи «Декалога» і не присягаючи в лісі на револьвер, я попав у підпілля і включився в революційну роботу. Будучи тоді заледве підростком, я мав дуже зелене уявлення про завдання і суть конспірації. Я знав лише те, що «наші хлопці» роблять полякам всякі штуки — граблять поштові уряди, нападають на амбулянси і мусять через те критися, бо поліція розшукує їх і замикає до Бриґідок. Але підпільна романтика вже тоді хвилювала мою душу, розбурхану в школі читанням козацьких повістей Чайківського і Кащенка, а поза школою пожиранням «на фунти» пригод Шерлока Голмса та іншої детективної літератури.

Треба ж було бачити і подивляти — як строго законспіровано я йшов тоді купувати той кляйстер і як вертався потім додому!.. Як прокрадався попід парканами і мурами кам'яниць, стараючись бути незаприміченим, ніби «невидима людина» з повісти Веллза. На кожному розі тривожно оглядався, чи хто за мною не слідкує або не йде назирцем. А пуделечко з кляйстром притискав до серця, як найбільший у світі секрет, найжахливішу таємницю! Воно палило вогнем мою долоню й тяжіло в руці, мов десять пудів динаміту!

Якраз перед нашою хатою стояла вулична ліхтарня, і я, збагачений кримінальним знанням, після студій Конан Дойла, витягнув з кишені побільшуюче скло і докладно прослідив хідник і стежку до хати — чи немає, бува, на них яких підозрілих слідів.

Не помітивши нічого загрозливого, свиснув задоволено, перескочив три східці нараз, з розмахом відчинив двері кухні і на порозі остовпів: переді мною стояв і, прищуливши рідкі рясниці, загадково посміхався поліційний аґент Коґут…

Поліційний аґент Коґут — це була, мабуть, найпопулярніша постать на Богданівці, може, трохи й тому, що він жив тут з горою п’ятнадцять років, і наша «парафія» могла почванитись перед рештою Городецькою, що має свого власного шпіцля. Нераз люди ставили собі на здоровий толк питання — що ж це, насправді, за таємний аґент, коли його знає навперестріт кожний батяр, що краде баламути, кожна перекупка з Рогачки і трохи не кожна дитина?.. Проте, його хлібодавці мусіли мати в тому якийсь розрахунок, коли так довго тримали його в службі на одному місці. Може, саме в тому, що публіка його знала й потрохи легковажила, крився і ввесь секрет його службових успіхів?

Ви ніколи не могли вгадати, коли Коґут був на службі, а коли ні: він завжди лазив сновидою по базарах, торговицях, трактирах та ресторанах, то базікав, попиваючи пиво, з візниками, то грав «очко» з якимись обірванцями, жартував з товстими дівчатами за прилавком, довго і терпеливо слухав, як сторожиха, підпершись на своє « берло», обмовляла льокаторів, або як закукурічені сидухи скакали одна одній до очей. При тому вічно мав таку добродушно-оспалу міну, ніби його абсолютно не цікавив цілий світ і все, що довкруги нього творилося.