Іван Керницький - Король стрільців

Львів стояв перед нами, як на долоні, і мерехтів, як величезна муравлина купа, перетикана мільйонами світлячків. Над Головним Двірцем горіли ясні заграви.

І перекликалися поїзди.

Старий цвинтар — це були тільки сумні залишки колишнього Городецького цвинтаря, що займав колись широку територію білогорських піль, а який зліквідовано після епідемії холери в другій половині XIX століття. Таке сказав на відчиті в читальні «Просвіта» пан професор Мурський. На тому цвинтарі, розповідав пан професор, спочили тлінні прахи трьох князів Греко-Католицької Церкви — митрополитів Ангеловича, Яхимовича і Литвиновича. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із владик перенесено з процесіями на Личаків. Могили зненавидженого поляками першого «Тирольця Сходу», митрополита Антона Ангеловича, який відмовився вітати армію Наполеона, — ніколи не віднайдено.

На місці цвинтаря постало потім Нове Місто — нові вулиці й квартали, вічно закурені бльоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профсоюзів, збудований інженером Зарембою, чоловіком ославленої Горґонової.

І зараз поруч, притикаючи до пляцу Кентржинського, стояв ще зацілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, надгробники і врослі в землю, від моху чорні хрести. Старезні, розмолені липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини…

— То тут! — шепнув мій пан інструктор. Ми опинились в найглухішому закутку цвинтарища, коло якоїсь поламаної огорожі. Над нами розпростерла могутню парасолю одна з цвинтарних лип. Під нею, в зарослій травою ямі, валялася біла голівка янгола чи якоїсь іншої алегоричної фігурки з відбитим носом.

Пан Макс подивився на тоненьку фосфоризуючу стрілку годинника:

— Восьма година. За десять хвилин прилине сюди моя Дульчинея, якщо станеться якесь чудо і вона спізниться тільки на півгодини. Слухай же тепер добре, заступнику соловейка, моїх вказівок. Між іншим: ти мусиш бути трохи соловейком, трохи мавпою, то значить спритно лазити по дереві, щоб не впасти і не скрутити собі в’язів. Вилізеш, народній приятелю, і сядеш собі так, посередині липи, ні зависоко, ні занизько. Знайди собі, поки час, солідну гілляку і сядь на неї окраком, як на кобилу, а для забезпеки тримайся рукою стовбура. Не заглядай і не підслухуй, що тут надолі робитиметься, бо це гріх, з якого мусітимеш сповідатися. Сиди тихо і чекай на мої сиґнали. Коли я раз кашляну — починай концерт! Тьохкай, голубе, з настроєм, з серцем і чуттям, хай тобі здається, що ти фактичний соловейко.

— А як довго треба тьохкати? — питаю.

— Аж доки не впаде сиґнал число 2. Коли я кашляну двічі за порядком — це знак припинити музику, бо вона вже непотрібна. В тих рішаючих моментах ти там, на липі, повинен зберігати абсолютний спокій, заткайся, хлопе, навіть дихати перестань і терпеливо жди на сигнал число 3. Коли я закашляв тричі, тоді ще трошки посидь на липі, а потім помаленьку, обережно починай злазити. Як злізеш — не оглядайся за мною, а хутко виривайз цвинтаря туди, на Городецьку вулицю. Маєш тут дві шістки на бальон, тільки не згуби! І уважай, щоб тобі сиґнали не помішались, борони Боже!

Видавши повищі інструкції, мій неоцінений пан інструктор підсадив ще мене на липу, між іншим, тип деревини зарахований у лісознавстві до м’яких дерев, легколомливих. Про це я знав дуже добре, бо вміння лазити по деревах приніс до Львова ще з села. Не було в сусідстві яблуні чи черешні, на якій я не сидів би та з якої потім не втікав би стрімголов, коли несподівано надносило господаря.

А по липах лазив щороку за липовим цвітом, що потім сушився проти сонця в решеті на призьбі, а взимку мама варили з нього смачну гарбату — знамениту медицину проти кашлю й простуди.

Я знайшов собі на липі вигідне сідало, забезпечивши себе від упадку руками і ногами, витягнув свого свистуна, щоб мати його напоготові, і терпеливо чекав на «сиґнали». Довкола мене пахло вологою корою і мокрим від роси листям. Липа ще в той час не цвіла, але вже пускала прозябці квіту, що й біліли в темряві, мов крильцята нетлі. Просто мені над головою просвічували крізь віття великі зорі, а з кінотеатру «Раксі», що містився в Домі Профспілок, долітала мелодія популярного тоді у Львові «личаківського танґа»: