Іван Керницький - Король стрільців

Богдан Ігор Антонич писав колись, що він був хрущем на вишнях, які оспівував Шевченко… А я без всякого там гіперболізму мушу вам оце признатись, що був колись соловейком, чи, радше, виконуючим обов’язки соловейка, надхненника і повірника всіх закоханих на світі, крім З’єдинених Держав П. А., де той пташок не урядує.

І такі, бачите, дива траплялися колись у Львові, а ще весною, коли розцвітали каштани і так одурманююче пахла черемха на Старому цвинтарі, коли вечори були такі місячні, що магістрат забороняв світити на Копитковому вуличні ліхтарні, коли по всіх парках, городах і шкарпахснувались закохані пари, мов химородні з’яви з Царства Тіней…

Одної такої весни поцілила стріла Амура студентське серце мого неоціненого пана інструктора. Не був це, правда, якийсь новий роман, а ще минулорічний, тепер тільки відсвіжений. Дамою серця пана Макса далі була панна Дарця з Черешневої вулиці, яка саме того року закінчувала приватну гімназію імени Іллі Кокорудза і приготовлялася до матури. З тієї нагоди частіше тепер стрічалася з паном Максом а Старому цвинтарі, де вони, мабуть, обговорювали різні матуральні справи.

— Слухай, народній приятелю, ти мусиш бути соловейком, — сказав мені мій неоцінений пан інструктор, вернувшись з однієї такої рандки.

Я вже звик був до його дивовижних вигадок, тому зразу не притакував і не перечив йому ні в чому. Чемно, слухняно ждав, що він скаже далі.

— Бачиш, сину, на вступі я мусів би познайомити тебе з деякими деталями любовної матерії, про які тобі, зрештою, як штубакові з шостої нормальної, і не треба багато знати. Скажу коротко, що жіноцтво — це народ страшно химерний і має свої мухи в носі. От, хоч би, для прикладу, моя наречена, панна Дарця: пропадає дівчина за романтикою! Завзялася конче ходити на рандкина Старий цвинтар, де навіть немає лавочки, щоб культурно посидіти й погуторити, і тобі хоч-не-хоч приходиться сідати на кам’яну надгробну плиту й тривожити вічний спокій якогось цехмайстра чи хорунжого Куркового товариства. Ба, але на тому не кінець її романтичним забаганкам! Вона ще вимагає, щоб нам над головами, на липі, тьохкав соловейко! А там, на цвинтарі, крім ворон, взагалі не чути жадного птаства, та й це вже надходить пора, коли ці фраєри-солов’ї перестають горлати. Тлумачу їй: серденько, скарбе мій, я тобі щось заспіваю або забренькаю на гітарі, щоб тебе розкрохмалити, а вона — ні та й ні! Я, каже, хочу соловейка. Ну, а як дама хоче, то кавалір щоб і на голові поставився, а мусить вдоволити її бажання. Так що немає ради, народній приятелю, рятуй ситуацію: будь за соловейка!

Мушу сказати, що пропозиція пана Макса сильно мене заінтриґувала, хоч на згадку про Старий цвинтар, надгробні пам’ятники, плити і могили моє дитяче серце стиснулося тривогою…

— Ага, то я маю вилізти на липу і тьохкати, як соловій?

— Приблизно так, народній приятелю, — притакнув мій неоцінений пан інструктор. — Та ми живемо, славити Бога, в двадцятому сторіччі, і новітня техніка поробила вже і в цьому напрямку деякі удогіднення. Я переходив нині через парк і купив тобі в ганделесатаку ось штучку, бачиш? — І витягнув з кишені малу круглу бляшку, точніше — дві бляшки, злютовані докупи з діркою посередині. Встромив цю бляшку між губи, втягнув повітря, і з його рота стали добуватися справжні трелі, хоч не знати чиї — дрозда, шпака, жайворонка чи соловейка. Так чи так, виходило щось на подобу пташиного співу.

Пан Макс передав мені цю чудесну бляшку і сказав:

— Бери і практикуй до завтрішнього вечора. Можеш кувати граматику й одночасно приготовлятись до концерту, буде тобі веселіше. Притискай дірку язиком раз міцніше, раз слабше, і так маневруй кінчиком язика, щоб не виходило просте терликання, а… «зворушлива пісня кохання, що лине просто з серця маленької сірої пташки!»

Тут пан Макс викривив уста і завернув очима, наслідуючи щебетання панни Дарці:

— Взагалі, щоб вийшла романтика, чорти її подерли б!

На другий день, по вечері, пан Макс гладко збрехав нашій пані господині, що бере мене до кіна «Гражина» на релігійний фільм «Цар Царів», і ми махнули через поле Болгарів навпростець — на Старий цвинтар.

Вечір був світлий, зоряний, ніби спеціяльно замовлений в небі для закоханих! З-поза коминів пекарні Меркурого викотився задьористий молодик, красний, бестія, рум’яний, як свіжоспечений рогалик. На нашій Богданівці характер міста дивно якось поєднувався з вечірніми настроями села: з вікон летіла музика з радіоприймачів, а над дахами бриніли хрущі. На Рогачці подзвонювали трамваї, а зараз їм у відповідь відзивалось бевкання жаб у саджавках, на полі Болгарів.