Іван Керницький - Король стрільців

— Пропало! Все пропало! — трохи не заплакав пан Макс, звалившись на «недокінчену симфонію». — Анатемське котяче кодло, скільки воно мені здоров’я коштує! Ба, коли б то лише здоров’я — а скільки грошей! І все на пропаще: чотири гади втекли, а три свої осталися, мов на глум. Скажи тепер, Михайле, чуро мій вірний, чи не вийшли ми на скінчених дурнів?

— Так є, прошу пана інструктора! — відрапортував я по-вояцьки і стукнув зап’ятками.

Щось тиждень чи два після тієї пригоди пан Макс ходив неначе отруєний. А вже найвірнішим показником поганого настрою в мого неоціненого пана інструктора був його вовчий апетит. Бо в нього виходило все не так, як у людей: буває, коли хто має якусь журбу чи клопіт, то тратить сон і апетит, а пан Макс навпаки — чим більше журився, тим краще висиплявся, а вже з’їсти міг тоді хоч би коня з копитами.

Аж тут одного разу сильно мене здивували й непомірно зацікавили загадкові приготування, що їх пан Макс поробив у нашій кімнатці. Не знати навіщо повипихав з покою до кухні такі меблі, як «недокінчену симфонію», столика-інваліда, крісла і навіть моє розкладано-складане ліжко. Одиноке вікно в кімнаті заслонив коцом, щільно пришпиливши його цвяшками до стіни. Черідку пані Евдокії, яка саме заживала післяобіднього відпочинку, насильно розбудив з солодкої дрімоти і перегнав з кухні до покою. Причинив двері кухні, засвітив електрику…

І тоді, Бог його знає звідки, витягнув дивовижний струмент — не то шевський потягач, не то поясок загострювати бритву, в кожному разі бути полоскотаним поспиш таким інструментом аж ніяк не належало б до приємности.

Після цих приготувань мій неоцінений пан інструктор старим звичаєм виголосив до котусів пані Евдокії коротку доповідь:

— Лежні! Трутні! Дармоїди! Як ніколи в житті я не був, так і тепер не є прихильником насильства і терору. Тому я вас ніколи не бив, не мотлошив, ніколи не вживав у стосунку до вас фізичної, що так скажу, переваги. Та тепер, в силу виняткових обставин, доведеться її застосувати… Справа-бо роїть на вістрі ножа: або я, або ви з хати! Я є кість від кості, плоть від плоті дитина нашої вольової й динамічної епохи, я —стоп'ятьвідсотковий принципіяліст і, як такий, на жадний гнилий компроміс із вами не піду. Раз сказав слово, що здихаюсь вас із хати, то вже мушу до кінця стояти на такій ідеологічній плятформі. Я гадаю, що ви, як інтеліґентні тварини, зрозумієте мене, пошануєте мої погляди і не будете заскочені, коли я запізнаю вас практично з основами вольового світогляду. А тепер, Михайле, чуро мій вірний (це вже пилося до мене), перехристись три рази й заспівай: «Ой, хто, хто Миколая любить».

— Ой, та ще далеко до Миколая, — зробив я несміливу заввагу.

— Не шкодить. Тренуйся вже тепер. Ану, затягни голосочком!

Я співав, виводив голосами, а в той же час мій неоцінений пан інструктор поплював у жмені та й давай хрестити налигачем котусі пані Евдокії! Як не як, а кохані котусі були тим несподіваним фактом таки досить заскочені. Поки ще пан Макс теоретично запізнавав їх з основами вольового світогляду, то було півбіди: котусі сиділи собі вкупці, доброзичливо прислухались його бесіді і задоволено муркотали. Коли ж знечев’я пан Макс перейшов від теорії до практики, сердешні котусі просто сторопіли! Та ж досі ніхто не посмів не то що вдарити їх, але й пальцем торкнути!

В першу мить вони ні не ворохнулись, сиділи, наче здеревілі, не знаючи, що це з ними таке твориться… Та коли налигач дошкульніше затанцював по їхніх хребтах, вони підскочили, мов опарені, і кинулись врозтіч. Та ба! Тікати не було куди… Двері заперті, вікно заткане коцом, скрізь голі стіни, ніде ані куточка, ні щілиночки, щоб заховатись від напасті!

Вони метушились, як у пастці, дерлися по стінах, дряпалися аж на стелю — та все дарма, налигач досягав їх усіюди і парив, парив, аж гуділо. Ця коломийка продовжалася так довго, аж нам усім те все набридло: мені співати «Ой, хто, хто Миколая любить», панові Максові — пороти котусів, а котусям — ламентувати й дертися по стінах.

— Ну, думаю, на сьогодні досить, — сказав мій неоцінений пан інструктор. — Подаю до загального відома, що продовження сеансу відбудеться завтра, по обіді. Прохається всіх учасників явитись точно в означеній годині.

Так то подібний «сеанс» повторився ще завтра і кілька днів підряд. Ясна справа — мені і панові Максові від таких засідань великої шкоди не було, зате бідні котусі через тиждень мов не ті стали: помарніли, схудли, посумніли, зробилися сильно нервові і полохливі.