Іван Керницький - Король стрільців

Справді на другий день увечорі повторилася точно така сама сцена. Не встигла наша господиня переступити порога, як на кухні вже немовби з-під землі виріс Адасько, звичайно, не з порожніми руками. Та цим разом, замість малого котенятка, притаскав здорового котюру, такого закуреного вугляною пилюгою, закопченого й обсмаленого, що важко й було сказати, якої він масти.

Свіжий набуток був трохи дикої вдачі, бо лише Адасько пустив його з рук, він притьмом чмихнув під кухонну шафу і там заховався в найтемнішому кутку, не проявляючи найменшої охоти нав’язувати ширші товариські контакти. Так що до вечері, наприклад, довелося випрошувати його звідтам з допомогою держака від мітли.

Але на тому не стало, бо на другий день невтомний Адасько в розпалі щедрости притирлив уже не одну штуку а цілу пару: під одною пашиною двигав коцура, під другою кішку! Правда, при цій нагоді висунув до пана Макса оправдану, зрештою, вимогу доплатити йому додатково по десять ґрейцарів від голови — за біль, бо під час « скоку» на шинок Розенблята перехопила його кухонна помивачка і сперезала по крижах коцюбою.

Так у короткому часі чередка пані Евдокії зросла на чотири голови і вже нараховувала разом сім штук. Наша хата обернулася в котячу менажерію: крик-писк, пронизливе голосіння, то дико-розпучливе, якби з кого живцем обдирали шкуру, то жалібно-плачливе, в сольовому та збірному виконанні, днями й ночами розносилося тепер з нашої хати та будило щораз більше затривоження не тільки серед найближчих сусідів, але і в самої пані Евдокії…

Мій неоцінений пан інструктор ріс мов на дріжджах!

— Так треба братися до діла! — тріюмфував, і очі в нього горіли злорадісною втіхою. — Бачиш, сину, тут справа проста, як обруч: треба трохи студіювати людську психологію. Хочеш лакомого відучити від лакімства — не відбирай у нього хліба, а, навпаки, напихай хлібом, поки не заткнеться. Те ж саме з нашою старою: хочеш котів? Любиш котів? На ж тобі! Маєш, бабо радість! Вчора прибула тобі одна потіха, сьогодні дві, завтра ще прибуде, я тобі позношу котів з цілого Львова, я тебе обложу котами, поки, кінець кінцем, вони тобі не насточортіють! Бо треба тобі знати, що ці цувакси— це не смирні й добре виховані домашні котусі! Ні, це, як сам бачиш, ненажирлива зграя, з дикими норовами, без почуття хатньої дисципліни і доброго тону. Як вони візьмуться тут господарити, то не лише засвинять цілу хату та перевернуть її догори коренем, а ще й в додатку — на що і я розраховую — перероблять на своє копито домашніх котусів! Словом — витвориться така ситуація, що наша старенька буде примушена, проти власної волі, розігнати ту всю голоту на сто вітрів! Так, народній приятелю: ворог буде розгромлений, а перемога наша!

Та радість пана Макса була передчасна… В зустрічі з дійсністю всі його пляни, всі надії-сподівання розвіялись, як солом'яний дим. Бо він зробив той самий промах, що його частенько роблять і з цього приводу програють вирішальні баталії найвизначніші полководці світу: не передбачив так званих непередбачених обставин. Він, можливо, досить вірно простудіював психологію пані Евдокії, зате ж скандально занедбався в студіях котячої психології.

А воно зразу стало ясно, що наша менажерія розполовинилася на два табори: табір домашніх і зайшлих котів. Доматори з самого початку зайняли ворожу поставу до зайд — і не дивниця, зайди в корені підтинали їхні життьові інтереси: пожирали-бо, крім своїх, ще й їхні порції, витісняли їх з м'яких та вигідних леговищ, взагалі стали себе вести дуже ароґантно. Зудар висів у повітрі і спалахнув одного дня таки на наших очах:

Після кількох відокремлених сутичок і перепалок по кутках то сям, то там дійшло до генеральної офензиви автохтонів, які об’єднаними силами, з заїлістю, вдарили на зайд! Уже в першій воєнній суматосі домашні коти трохи не роздерли на шматки сіро-буре котеня, якому тут же, на полі бою, з надмірного перестраху, трапилась одна неприємна, а ще менше запашна пригода…

Знявся пекельний вереск, що його чути було аж до пекарні Меркурого! Бій вив’язався короткий, але жорстокий, і закінчився блискучою перемогою автохтонів. Розгромлені зайди — покусані, обдряпані, з обшмалатаними вухами, відв’язуючись від ворога, розбили в кухонному вікні шибку і тією дорогою пробились з хати на волю.

І тільки ми їх бачили…

Не треба хіба казати, що ця неочікувана подія була для мого пана інструктора неначе грім з ясного неба. Вона підкосила його, як сокирою, зім’яла, згнобила, знівечила, споневір’яла, морально знищила!