Іван Керницький - Король стрільців

Розуміється, ми не пішли просто на вулицю «парадним» ходом, а перелізли через вікно в городець, городцем пробралися на сусідське подвір’я, а звідтам у церковний сад. А під церквою замішалися в непроглядний натовп богомільного люду, що саме висипався був з маївки.

Крім богомільців, по тротуарах пленталося досить багато весельчаків, які з нагоди надходячого празника вспіли вже належно «замаїтися». Тихі й темні богданівські вулички зароїлися, зашуміли від вечірнього гамору, метушні. Ідеальна просто нагода для проведення підпільної акції!

Правду сказати, моя участь в цій акції була більше чим скромна: я мав стояти на умовленому місці, біля молочарні, і чекати на пана Макса, поки він порозкидає летючки та порозліплює іншу бібулу при помочі мого кляйстру. Як він доконав цього чуда, того я не знаю до сьогодні, в кожному разі, не минуло й десяти хвилин, як він щез мені з очей, а вже під церквою молоді хлопці й дівчата передавали собі з рук до рук наші летючки.

Не минуло ще п’яти хвилин, як почувся умовлений свист. Я рвонувся з копита і почвалав у напрямі стадіону Робітничого Спортового Клюбу, обгородженого високим парканом. Мій неоцінений пан інструктор стояв там, у тіні, насунувши на очі крису капелюха, з підкоченим аж до носа ковніром.

— Тссс! — шепнув. — Чого так дралюєш, як кінь? І не дзвони зубами, бо баби будуть хреститись! А штани ще сухі?

— Сухі.

— Отак і слід, народній приятелю. Підпільник повинен завжди мати сухі штани. Тепер постій тут і повартуй, а я тим часом забавлюся в пана Гітлєра: буду малювати паркан. Якби когось наднесло, тихенько засвищеш «І шумить, і гуде». Свистати хіба вмієш?

— Вмію.

— Ну й гаразд. І нічого не бійся. За волю смерть нам не страшна.

Гм, не штука було йому казати — «не бійся», такому старому зуброві, що на революції зуби з’їв! А мені, малому революціонерові, ще добре йшов морозець поза шкуру, коли я там стояв у темряві і наслухував, з тремтячим серцем, чи не зближаються якісь підозрілі кроки!.. Стадіон Робітничого Спортового Клюбу був майже на відлюдді, на полі, і пан Макс міг би цілком легко впоратись з малюванням революційних кличів, якби не… залюблені пари…

Власне ці лунатичні пари, вертаючись з маївки і прямуючи до «раю закоханих» — на шкарпи, вибрали собі дорогу якраз попід цим парканом, де пан Макс робив революцію. Коли такі блудні-причинні душі з’являлися на горизонті, я свистав «І шумить, і гуде», а тоді мій пан інструктор давав нурка в корчі.

Дві пари були якісь пристойні, пройшли без жадної затримки, ніби відчували, що в тому моменті рішається доля України. Але третя, недогадлива, зробила собі під парканом місце постою і давай, на завдаток, цілуватися! Цих молодят постигла, зрештою, заслужена кара, бо вони в любовному розпалі забрали на плечі свіжонадруковану паном Максом половину клича «Ганьба» і так, з тою ганьбою, пішли на « Шкарпи».

Ось з такими придибашками ми щасливо закінчили розмальовування плота, і мій командант подав знак відступати з фронту підпільної боротьби. Перед тим ще втопив у баюрі кватирку з шміру — щоб, мовляв, затерти за собою всякі сліди. Раді та горді з доконання геройського діла, ми верталися додому…

Але фатум не спав! Він тільки так притаївся, вдавав, що спить!

Як у всіх історичних трагедіях — згадати б лише той клопіт, що його мав Антоній з Клеопатрою, Довбуш із Дзвінкою, а пан інженер Заремба з Горґоновою, так і в цьому випадку лиха година постигла нас через жіночу істоту!

Докладніше — це була панна Соня з «Маслосоюзу».

Ще бракувало — ну, хвилинку ходу, вже ми скручували з Черешневої вулиці на Церковну, як тут тріснули двері молочарні, і на східцях появилася панна Соня, «Солодка Сметанка», як її хлопці охрестили, припудрена, напахчена, в сніжно-білім хвартушку, з вишиваннячком довкола шиї.

— Пане Максю, проведете мене додому? — спитала, як га золотій сопілці заграла.

Пан Макс глянув на мене, я глянув на нього, і в той момент я помітив, що в його очах заграли заграви ще більші, як революційні! І тоді я подумав — капут!

— Михаську, — сказав ще до мене, — ти вже йди спати, а я вернуся так за півгодини.

Сказав — за півгодини, а вернувся за півроку. Бо якраз у мешканні панни Соні засіли на нього аґент Будняк і ще один поліцай, мундуровий, вислані на розшуки в підмогу Коґутові. Без зайвої дискусії взяли хлопа за фрак і повели на комісаріят.

Та в тому не кінець біді… Так уже фатум хотів, що пан Макс відпроваджував панну Соню попід тим самим парканом, який ще так недавно і так прекрасно розмальовував революційними гаслами. Я не хотів би ширити спліток та й кидати якесь погане підозріння на таку порядну дівчину, як панна Соня, втім, я не знаю, як там було насправді…