Іван Керницький - Король стрільців

Як же це трапилось, що в о. Каштановича вкрали той пам'ятковий золотий годинник?.. Ну, сталося, годі! Ясно, що така прикра несподіванка ніколи не постигла б його на рідному Знесінні, чи на Підзамчі, чи хоч би на Личакові, де його всі знали. « Пех» захотів, що якийсь лахудраполіз йому до кишені якраз на нашій Богданівці!

І то коли?.. В саме храмове свято св. Володимира, Князя-Хрестителя України.

На наш Празник!

Празник у нас був, як казали парохіяни, дубельтовий: раз, що церква стояла під покровом св. Володимира, друге — що нашому отцеві парохові теж було на ім’я Володимир. Хоч і молодий був наш о. парох і сам целебс, проте празники влаштовував славні вже тоді у Львові. Любили до нас вгощати святоюрські каноніки і «ціла Капітула» з о. пралатом Куницьким на чолі, перед появою якого звичайно сповняючий обов’язки паламаря пан Дорош здіймав хвіртку з завіс, бо о. пралат не могли б інакше промостити достойної постаті на подвір’ячко.

Приїжджав до нас щороку й отець Каштанович: для нього звичайно наш парох «резервував» св. Проповідь, на першу годину сполудня, так щоб о. Каштанович мав змогу відправити в себе «Десятку», а потім зацигикатитими нещасними трамваями із Знесіння на другий кінець Львова.

Добігала година 12.30, як о. Каштанович у гарному празниковому настрої причалив на Богданівку. Трамвайна зупинка, як знаєте, була за кілька кроків від церкви, проти кооперативи «Зоря».

— Ну, — подумав задоволено, — цим разом приїхав ще перед «Со миром ізідім», може, захоплю ще трохи Служби Божої. Хіба далі не буде, як пів на першу? — Сягнув рукою до папістики по свою золоту «Омеґу», а кишеня, як то кажуть, полотном стала! Обшукав себе там і сям, заглянув до підручної торби, де лежали епитрахіль і часослов — годинникар нема! Ну, значить, сталося — вкрали. І то недавно, ще кишеня тепла. Коло костелу св. Єлисавети дивився — було десять хвилин по 12-ій.

Значить — сперли «Омеґу» між Копитковим і Городецькою рогачкою.

Ну, нічого. Спокійно, не подаючи виду, пішов у церкву, відстояв на захристії до кінця Службу Божу, потім вийшов на проповідницю і виголосив одну з своїх бойових, ніби шаблею рубаних, проповідей — про Великого й Святого Князя, що приніс в Україну світло правдивої віри:

— І не погасло це світло, горить-променіє донині, хоч і тьма неволі вкрила Україну чорним крилом, хоч закляті вороги наші, розп’яли її, як Христа на Голготі, роздерли, розчетвертували її живе тіло, хоч мордують й пацифікують її дітей по тюрмах, катівнях, у Березах Куртузьких!..

В тому місці, як звичайно, полум’яний проповідник-патріот здорово дібрався до печінок урядові, кинувши на нього анатему та розмістивши глибоко, на дні аду, всіх міністрів, комісарів поліції, суддів, прокураторів і трохи не самого маршалка Ридза.

Схвильовані вірні помітили, однак, що цим разом о. Каштанович користувався у своїй проповіді трохи міцнішими епітетами, як звичайно, а при тому гатив п’ястуком по проповідниці, яка, здавалося, ось-ось розлетиться на тріски. Дехто з перших рядів перед іконостасом просто струхлів. Якби мав під рукою свою черешнівку, то бив би! — шептали люди.

Мокрий від поту і червоний, як грань, зійшов з проповідниці.

Панотцям подали спершу сніданок — пишну запашну каву, на яку виголоднілі отці кинулись «аки волци» (як любив казати о. прелат). Потім прийшов на стіл незрівняний в смаку, важкий, багровий вишнячок Бачевського, із спеціяльних запасів «Народньої Торговлі». Товариство зібралося численне, мов на якому соборчику, переважно чорноризці, хоч і замішався дехто «цивільний», маґістр або доктор. Всі були в чудовому настрою, — всі, крім отця Каштановича. Не смакували йому ні кава, ні вишнячок, не цікавили свіжопринесені вістки з Святоюрської гори, не бавили хлопські віци одного з каноніків.

Сидів за столом сам не свій, мінився на обличчі і нервово шарпав прекрасну чорну бороду.

Все те, звичайно, запримічав отець парох бачним оком господаря. Користаючи з короткої перерви між сніданком і обідом, гості вийшли з покоїв у городець зачерпнути прохолоди. Тоді о. парох узяв о. Каштановича попід руку і відпровадив набік.

— Передусім дякую вам, отче-професоре, за високопатріотичну, як завжди, блискучу проповідь. Недаром то Преосвященний сказали раз, жартуючи, що ви частіше цитуєте Деколог ОУН, як Десять Заповідей… Але боюсь, що коли в церкві були конфіденти, а вони напевно були, то я за три дні дістану позов до суду — за протидержавну аґітацію.