Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Тим часом учений гадав, що збожеволів, вирішивши цілковито покластися на прочитане в стародавньому фоліанті. Як він міг повірити, що один листочок не заподіє цим чоловікам жодної шкоди? Як він міг — чому не сказати прямо? — так бездумно, так аморально вчинити, схвильований своєю знахідкою? Хіба достатньо було лише викласти на початку морякам усю правду? Крім того, знаючи, що вони не повірили?…

Тепер же годі чимось зарадити. Тим паче ті спали.

Насамперед він знову одягнув уніформу, пов’язав маску та, викопавши решту рослин разом із цибулинами, переклав їх у спеціальні посудини, які помістив у кінці човна. Потім аж до ранку просидів біля поснулих моряків, чекаючи, поки ті пробудяться. Що б він робив, якби з ними щось трапилося? Учений навіть не здогадувався. Однак нічого не сталося. Ті, задоволено потягуючись, прокинулися на світанку у веселому настрої. «Повертаємося», — сказав він їм, мріючи, як помчить у лабораторію досліджувати рослину. Приліг і заснув.

Йому снилося, як вирощує альсаламандри. Роздає їхні листочки — по одному, завжди по одному — друзям і пішоходам на вулицях, переконує з’їсти їх та повертається в лабораторію, що схожа на пустинний та крихітний піщаний берег, оточений скелями, омитий морем, випещений легковієм — у ній відтворено благодатні умови, за яких не відчутно жодного впливу жодних живих створінь. Вирощуючи альсаламандри, він годував їхніми листками — по одному листочку, завжди по одному листочку — усіх дорослих, дітей та немовлят у країні. Потім він ненароком почав роздавати людям по два, по три листочки, спочатку чекав, поки вони їх з’їдять; спітнілий та нажаханий, він прокинувся від того, що задихається. Моряки відчинили посудини та з’їли всі листки. Хотілося заверещати, але крик застряг у горлі. Учений кинувся на них. Чоловіки одним махом — одним махом — викинули його за борт. Човен віддалявся. Учений намагався плисти. Вода була холодна, мов крига. Зраджували сили; хвилі постійно накривали його, затоплювали; він наковтався води. Блаженство задухи — м’язи давно розслабилися. Як блискавично! Останнє, що йому привиділося, — тюльпанове поле. Він звивався від болю посеред тюльпанів. Тюльпани накривали, обвивали його. Він з останніх сил намагався віддерти їх від горла. Руки раптом стукнулися об тверде дерево. В очі вдарило світло. Він заплющив їх, поволечки розплющив знову. Моряки сиділи навпроти.

Один із них сказав, що йому, мабуть, снилися кошмари. Другий повідомив, що вони підпливають до порту. Учений спробував підвестися, заледве очуняв. Лише коли човен заходив у гавань, він знайшов сили заглянути до альсаламандер у спеціальні посудини. Потім вирішив розрахуватися з моряками. Один із них засміявся й відповів: «Та ніякий я не моряк. Не треба вам цього розповідати, але мене приставили до вас, щоб охороняв, тому й поплив сюди». Другий також засміявсь і сказав: «Я також не повинен цього розповідати, але мені доручили стежити за вами. Не сумніваюсь, ви, мабуть, самі погодитеся, що такого вченого, як ви, потрібно й оберігати, і контролювати…»

Чоловік спершу спантеличився, але незабаром збагнув, що, очевидно, у нього на очах — справджується все написане в давньому манускрипті про дію цього листя. Не зронивши ані пари з уст, він тільки всміхнувся. «У такому разі, — промовив учений, — ви доправите мене разом із квітами до лабораторії. Кращих за вас помічників я більше не знайду». Він знав, що за ним здалеку стежать, проте ще ніколи не бачив шпигів у себе під носом.

Вони спочатку сіли на потяг, потім полетіли літаком. Того ж вечора учений почав досліджувати альсаламандр.

Не брехати — казати правду. Він змалечку розрізняв ці поняття, хоча ті й уживалися як тотожні. На кожному щаблі його виховання та життя їх змальовували йому як основну чесноту. Проте в повсякденні та дрібних рутинних справах дійсно не брехати, та навіть дійсно казати правду чомусь малося за ваду. Так ніби він із самого початку цього не зауважував? Хіба не раз отримував за це прочухана?

Якоїсь миті чоловік вирішив покласти стереотипам край, затявшись: у кожного є своя вада, хай тоді в нього — буде така. Але не вдавалося. Важливо було не просто казати правду й не брехати, а переконати решту, що вам закладено в серце чесноту правдолюбства. Ті, хто огуджували його за правдивість, звинувачували в тому, що він насправді брехун. Навіть заявляли це йому у вічі: «Насправді — ти брехун». Звісно, у буденному житті. Поза ж повсякденним життям питання правдивості-брехні набирало форми «знань про помилковість-критичність-правду» та вело до нескінченних дискусій. Серед тих, хто обзивали його «брехуном» або ж натякали на це, були й такі, що, нехтуючи його науковим авторитетом, удавалися до тонких пояснень: «Наймайстернішу брехню завжди наряджають у ризи правди, а він доріс до одного з найпрофесійніших мастаків у цій справі».