Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Він заворожив мене ще під час нашої першої зустрічі. Але чи я зблизив

Полишати думки не хотілося. Я навіть перестав позирати на нього, краєм ока спостерігав за вустами мера. Той уже розтулив їх, щоб оголосити рішення.

Я не став чекати. Зробив розмашистий крок. Із тисяч людських грудей, мов із ковальських міхів, вирвався один важкий звук.

Щойно гул стих, я почув його голос: «Мат». Я рухнув додолу там, де і стояв. Навішане на мене залізо забряжчало — аж здригнулося небо.

Обернувшись спиною до завішаного вікна, він стояв навпроти них. Хоча кімната потопала в напівмороці, малий міг чітко розгледіти й обличчя мами, і — її подруги. На обличчі матері проступав здивовано-роздратований вираз. Він ще такого не бачив. Щодо її подруги, то та й дивувалася, і всміхалася. Обидві дивилися на нього.

Підводячи за потреби голову, щоб глянути на людей, він завжди знаходив у їхніх обличчях щось незвичне. Натомість обличчя вуличних перехожих, коли кидав на них оком, здавалися рутинними; наче сонні, — міркував він про себе. У них лише очі були розплющені, та роти — переважно — стулені. Від цього порівняння він одразу відмовлявся.

«Тепер я зобов’язана принести й показати, — промовила мама. — Інакше тітка Рефикам гадатиме, що брешу». Він анічого не міг уторопати. Мама пішла, повернулася зі своїми улюбленими блакитними черевичками в руках. «Ну от, — глянула на матір тітка Рефикам і заторохкотіла далі: — Це ж не чоботи, хіба я не мала рації? Дитиночко, на таке кажуть напівчобітки». Мама напосілася на нього вслід за нею: «Ясно? Щоб більше не казав на чорне біле та не називав правди брехнею — не заводь розмов про те, у чому ні бельмеса не тямиш. Щоб ти мені ніколи не брехав!»

Брехати — погано. Брехати заборонялося. Його виховували, привчаючи зізнаватися, коли щось розбив чи зламав, але водночас і прищеплювали, що негоже вибовкувати кожну думку. По суті, він ще змалку став відчувати грань між правдою, яку слід говорити, і про яку — краще змовчати; хоча, довідавшись із роками, що йому недостатньо цього відчуття, він заледве й не втратив надію чітко провести цю межу в майбутньому.

Йому було шістнадцять років. Якогось дня він узявся за бритву; кажучи, що хоче побачити себе, яким є — хай волосся не спотворює його… Потім юнак збагнув, що хоч із волоссям, хоч без, а завжди залишається самим собою й таким бачить своє відображення у дзеркалі. Проте всі інші, хто на нього дивився, бачили двох різних людей, не зовсім схожих один на одного; це також суперечило істині. Він поклав цьому край. Раз на два тижні ходив у цирульню, аби бути схожим між собою поголеним та бородатим.

Що є правда? Що — обман? Шукаючи відповіді на ці запитання, чоловік спочатку читав філософську літературу, потім духовну; згодом зробився фахівцем у тій сфері науки, котра вивчала найтонші реакції мозку, заразом удосконалювався й у багатьох суміжних із нею науках, так чи інак пов’язаними з проблемою правди та брехні. Завдяки своїм старанням йому вдалося добитися чималих результатів. А втім, він метався між поняттями, наче між кутками у грі капмаджа. [20] Капмаджа (тур.) — дитяча гра, в якій перебігають з одного кутка в інший так, щоб не спіймали. (Прим. перекладача). Одне поняття відсилало його до другого, як і кожна наука — до іншої. Його це не налякало. Хоча він знав, що за цими стараннями — чи перед ними — стоїть повсякденне життя з його обов’язками; вести це життя означало й безперестанку співіснувати з правдолюбством.

Будучи в авангарді тих, що пізнали правдивість, він знав, що його самого напрочуд легко обвести круг пальця. Отож, під час своїх розмов, дій думав про те, як щомиті його можуть ошукати, остерігався, що може й себе самого дурити, буцімто зазираючи правді у вічі, може, збившись на манівці, обманути й інших. Він безперестанку себе контролював. Старався переповідати побачене, уникаючи неправдивих тлумачень або ж красивих перебільшень та гарно підібраних слів; зізнавався в тому, що зробив, не приписував собі того, чого не здійснив.