Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Чим дужче він поринав у давні манускрипти, звикав ковтати пилюку, перечитуючи книжку за книжкою, аби почерпнути з них древні знання, тим глибше проникав в інший світ, що залишався по ту сторону дослідів над мозком живих тварин, логікою та математикою, мовознавством та опрацюванням даних. Деякі знання здавалися вартими експериментального підтвердження, деякі викликали тільки сміх.

Утім, він надзвичайно довіряв усім авторам, котрі залишили по собі ці письмена, — кожному їхньому слову; то була поверхова, необгрунтована, пісна довіра… Далебі, він міг зрозуміти, чому вчені, які, порівняно з ним, значно обмеженіші у власних діях, вернуть носа від цих знань. Либонь, усім було цікаво складати оповіді. І древнім, і сучасникам. Люди, захоплюючись цими оповідями, вірили їм — натомість сумнівалися в тому, що говорилося, відбувалось у них на очах; з такого погляду суть справи — зовсім в іншому: якщо людина або ж об’єкт не відповідали образам складених оповідей, то оманливими здавалися слова людини — або об’єкта — але не оповіді. Скоріше, таким був кожен. Або ж «зазвичай кожен». Хай там як, а існував покров містичної сили «звичайності». Зрештою, хіба його не вчили, що людям рідко подобається, коли ріжуть правду в очі?

Якби запитали його, то він, мабуть, відповів би, що найбільший у світі правдолюб — море. У цьому проявилася поетичність його натури. Якби ж попросили пояснити, чому море правдолюбне, то йому, либонь, було б важко це зробити. Він не з’ясовував, чи існує якийсь зв’язок між морем та його матір’ю — та дала йому неповні або ж помилкові, якщо не оманливі, знання, хоча сама привчала до правди.

Якось в одному зі стародавніх манускриптів — це була книга тринадцятого сторіччя з описами лікарських рослин — він вичитав, де та проти чого застосовується майстерно зображена тут рослина, на яку натикався й в інших письменах, проте ніколи не натрапляв на жодні відомості про неї. Чоловік аж оторопів.

У його країні цікавилися квітами, любили вирощувати рослини. Якщо хтось нічого не вирощував — бодай того, що цвіло, бодай ні — у глиняному або пластмасовому горщику, та навіть у бляшанці з-під консервів, на нього тицяли пальцем. Тут мали за гарну всяку квітку, всяку рослину, а найпаче любили троянди.

Це була відома річ: навіть нині в селах та містечках вживали безліч знахарських ліків, більшість яких виготовляли з трав — вочевидь, від них не відмовилися за сотні років, бо знали їхню користь. Утім квіти, що вирощувалися з любові, та цілющі трави посідали різні місця в людському серці, хоча в потрібну мить ставали одним цілим.

Чи не найяскравіший тут приклад тюльпана, у якого окремо виділяють квітку, окремо — цибулину? Скажімо, його цибулину вміли садити й вирощувати повсюди, належним чином висушуючи її та розминаючи, змішували з перетертим листям інших рослин, потім використовували як ліки проти свербежу; натомість квітка тюльпана під ворожим тягарем минулого майже забулася, давно перетворилася на невидану, невідому річ.

Як не дивно, але рослина, що описувалася в знахарському манускрипті тринадцятого сторіччя, також мала цибулину.

Ця рослина чомусь звалася альсаламандра, білого — або кремового кольору — яскрава, величезна, з квітками у формі келиха, вона росла на піщаних місцях, на пустинних морських берегах, де її не пожував би ні звір, ні людина. У книжці зазначалося, що її квіти напрочуд гарно пахнуть, але як тільки їх зірвати, зморщуються та розлітаються; висушена ж цибулина, якщо її перетовкти з іншими травами, надзвичайно помічна при свербежах, але до цього добавлялося таке: у листків рослини є одна властивість, що залежить від особливостей середовища, де виросла, вмісту в ґрунті морської солі або його незайманості. Два єдині листочки рослини, мов кинджали, стирчали внизу довгого стебла, на якому трималася квітка — усі, хто зжував обидва, божеволіли. (Оскільки автор тексту доповнював, що ті, хто зжували й третій листок, помирали, розбиті паралічем, це наштовхувало на думку, що очманілі пхали його до рота інстинктивно, аби врятуватися від безумства — але тоді вони мусили в такому стані знайти довкола ще одну квітку, або ж їхнє божевілля минало — з іншого боку, це безумство могло бути таким приємним, що їм кортіло з’їсти третій листок, щоб одержати ще дужчу насолоду. На четвертий, певна річ, часу не залишалося. Утім, чому ці люди бралися жувати другий листок? Книжка тільки натякала на це останніми рядками опису рослини; назвати їх «істотними» було, далебі, важко…) Ті ж, хто пожували один листочок цієї рослини, згідно з манускриптом, більше не могли обманювати.