Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Щодо справжньої його вади, то якби про неї запитали, він відповів би так:

Остання річ, яка спадала, а може, і зовсім не спадала йому в голову — це те, що співрозмовник може збрехати. Звісно, існують ситуації, які вимушують брехати. Не має жодного сенсу казати смертельно хворому: «Ти сконаєш, тобі залишилося жити кілька годин». Досить глянути правді у вічі, утім, не обов’язково говорити прикрі речі, давати відповіді на непоставлені запитання. Хоча так само непотрібно давати помилкові, неправдиві відповіді, прикидаючись, що знаєш невідоме, бо про це запитали. Чому б людям брехати? У цій ситуації він був готовий вірити всьому, що кажуть. Головна ж вада в тому, що на вимогу щодення він запихав свої переконання, «наукові сумніви» або ж знання з психології кудись деінде. Хіба звинувачення в «ідіотизмі» не були одним із украй тонко продуманих закидів його друзів — тих, котрі обзивали брехуном або натякали на це? Тому він давно дійшов висновку, що єдиний вихід із цього становища — раз і назавжди покластися на науку, де використовують найреалістичніші методи. Певна річ, ця реалістична наука рано чи пізно мала ввійти в постійне буття… Мабуть, з його боку це також був якийсь ідіотський, безглуздий оптимізм. Але хто міг очиститися від усякої вади? Щоправда, були такі — найвищі з людей. Він до них не належав, та й годі.

Хай як, а вчений не помилився, коли з двох альтернатив: вірити фоліантові тринадцятого сторіччя чи ні — обрав першу. Він знайшов рослину. Більше нітрохи не соромився, що дав з’їсти чоловікам по листочкові—хоча й частково потрібно було, попри те, що застерігав їх. (Вони так напрочуд весело з’їли ті листки з почуття обов’язку, аби ціною власного життя довідатися, невже рослина справді володіє властивостями, про які він розповів? Чи тому, що не повірили тій стародавній книзі?) Хіба не було б ідіотизмом, раптом заподіяв би чоловікам очевидної шкоди? Таким трибом наука ніколи не ввійшла б у повсякденне життя, не змогла б… Як довго їй ще довелося повзти навкарачки, аби чогось добитися в питанні: мовчати чи казати правду?

З одного боку, він намагався розмножувати альсаламандри в усіх необхідних їм лабораторних умовах, із другого — досліджувати листок цієї рослини, нітрохи не відомої сучасній ботаніці. І не просто листок, а також — і його нові сполуки, що можуть активуватися в ротовій порожнині чи під час травлення… Через якийсь час він почав опрацьовувати дані… Цілих два місяці група із шести осіб, до якого долучилися й два колишні моряки, у строгій секретності досліджувала в лабораторних умовах різноманітні можливості вивчення цієї тематики та потроху почала здобувати результати. У тій-таки таємничості вони готувалися до того дня, коли, знайшовши нових піддослідних, зможуть розпочати експерименти на основі крихітних доз речовини.

Котрогось ранку він побачив на письмовому столі листа від того самого директора бібліотеки, що надіслав йому витяги з фоліанту XI сторіччя про назву «альсаламандра».

Зацікавившись тією книгою, директор прочитав її від першої до останньої сторінки, хоча розібрати письмо було вкрай складно. У книзі було чимало легенд та казок про рослини. Директор не знав, чи цікаві вони поважному вченому, проте був переконаний, що в кожному разі книга стане йому в пригоді, якщо завітає до їхнього містечка.

На цих рядках учений підвів голову. Те незнайоме крихітне містечко почало оживати в нього перед очима разом із бібліотекою, огородженою давніми мурами та сучасними ґратами, запиленими вулицями і його мешканцями, що стурбовано спостерігали за тим, як руйнуються одні з давніх будинків, поки вони заледве реставрують інші. Щодо самого директора, то це — незалежно від віку — мав бути чоловік, закоханий у ті фоліанти, нагромаджені на полицях, зажурений, оскільки їх не читають, та сердитий на тутешніх школярів і студентів, котрі приходять у бібліотеку готуватися до занять, але тільки й знають, що перешіптуватися та гиготіти (поки він обмежується лише попередженнями, бо без цих жевжиків бібліотека взагалі спорожніє); либонь, користуючись такою нагодою, як запитання столичного вченого, він насамперед старається представити свою книгозбірню, потім — себе, відтак знову шукає вигоду для бібліотеки, або ж, хтозна, може, і для себе… Чоловік усміхнувся. Притиснув листа прес-пап’є, замкнув двері й попростував услід за помічником, який покликав його ознайомитися з першими результатами досліджень, що їх видав комп’ютер.