Більґе Карасу - Сад спочилих котів

А результати були цікаві. Здається, все йшло до відкриття двох досі невідомих сполук. Аналіз потрібно було вести, вишукуючи найдосконаліші методи, враховуючи різні ймовірності. Водночас вони мали проводити досліди над тваринами, щоб визначити дозу речовини; усвідомлюючи, що досягнуть тільки значимих результатів… Можливо, через тривалий період часу, а можливо, не через такий і тривалий, вони розпочнуть експерименти над людьми…

Повернувшись за стіл, на якому знову зауважив недочитаного листа під прес-пап’є, вчений відчув, що стомився та зголоднів. Дорогою до їдальні він намагався розібрати, що написано в другій частині листа, який збирався дочитати за кавою. Розгублено всміхався друзям та знайомим, які поверталися з обіду. Директор працював у бібліотеці до сивого волосу, вибивався із сил — хай там що, а він аж ніяк не міг бути тим уявним охриплим дідком, не здатним навіть протерти пилюку з книг. Зрештою і його мова, і почерк не були як у старого; вочевидь, чоловік, що писав йому та зумів змиритися з труднощами прочитання давніх текстів, був молодий. Учений засунув руку в кишеню, припинив читати. Інакше ворожив би доти, поки не подадуть каву. Цей молодий директор прагнув привернути увагу вченого, можливо, навіть прославитися чи зробити собі кар’єру, надавши йому несподівану допомогу. У цьому, звісно, не було нічого кепського. Проте…

Їжа збила з думки. Чи скоріше один із базік за столом. Тільки-но подали каву, науковець злякався, що не зможе дочитати листа. Заледве спекався пустомелі.

Його здогад був правильний. Директор писав, що йому тридцять років. Безперечно, він чимало досягнув на свої роки. Убгавши своє життя в тісні рамки, він хотів почуватися непересічною людиною? Однак, згадуючи про власне буття, він ніби вибачався: «Позаяк мені лише тридцять, читаючи це стародавнє письмо тією мірою, наскільки дозволяє набутий досвід…» — писав він… Сюди бібліотекар і втиснув найцікавіше: «Ви не повірите, але легенда про тюльпанове поле переказується навіть у цьому манускрипті як давня казка…»

Тюльпанове поле несподівано повернуло його до того реального сну, який наснився в морі.

Цей молодий директор, якого він навіть не бачив і навряд чи побачить, зненацька йому спантеличив і голову, і душу.

Не дочитавши листа, він засунув його в кишеню. Дві останні сторінки краще не дочитувати, що б там і не було написано… Він сам мав написати листа. Короткого, різкого.

Увечері, сидячи вдома, він раптом замислився — сам у порожній кімнаті, у зручному, м’якому кріслі. Його поглинула легенда про тюльпанове поле. Але водночас і думки про інші речі, ще інші… Наскільки він знав та пригадував, легенда була така:

Колись давно жив собі один візир. Здобував у війнах перемогу за перемогою і своєю славою почав непокоїти навіть падишаха. Усі сусідні держави він змусив сплачувати данину. Та якось у столицю надійшла звістка, що військо однієї з них, ще й найдрібнішої, раз у раз здійснює набіги на багате прикордонне село їхньої країни, відбирає в мешканців олію, збіжжя та гроші. Візир негайно зібрав армію та повів її на ворожу країну. Дійшовши до кордону, він наштовхнувся на тюльпанове поле, а оскільки не міг віддати квіти на поталу коням (за тієї епохи тюльпан вважався в країні ледь не священною, улюбленою квіткою), то почав їх обходити; тим часом ворожі нападники помітили чуже військо, налетіли на село та спопелили його вщент, не залишивши каменя на камені. Візира скарали на горло, відтак минуло два сторіччя, поки село повернулося до колишнього стану, а міждержавні стосунки на тому кордоні налагодилися.

З часом візира забули, одначе гнів, мабуть, перекинувся з нього на тюльпани, оскільки через багато років після цієї події (про те згадувалося не тільки в письмових джерелах, а навіть у казках…) у країні були під строгою забороною квіти тюльпанів.

В указі зазначалося, що на виробництво ліків вистачить і цибулин. А квіткарі натомість можуть садити троянди. І хоча відтоді тут ніхто не вирощував тюльпанів, ця ворожість замість того, щоб зменшитися, з часом тільки посилилася; з квітки поширилась і на її зображення — краяни зішкрібали тюльпани із стінних розписів, де тільки бачили, замість них виводили троянди. За тієї доби така зміна зображень стала прибутковою справою для багатьох родин. (Проте — як у час всіляких заборон — мали роздолля чутки про квіткарів, які не скорились і вже сторіччями тайкома вирощують тюльпани… Такі люди або не сприймали заборон, або ж з’являлися на світ від матерів із любов’ю до тюльпана в серці? Це була тема для довгих суперечок.)