Більґе Карасу - Сад спочилих котів

З того часу минули сотні років, проте тюльпану не простили. Шанувальникам квітки впродовж цих сторіч вряди-годи хотілося відверто висловлювати свою любов, нарешті перестати соромитися її; когось із них ганили, а когось — довічно — призначили директором садів та розсадників, де культивувалися лише троянди — уже за тих часів, коли не виганяли з роботи й навіть, коли була нагода, не відправляли на заслання…

Легенда та її продовження… Це все було добре, гарно, проте за цими думками, ідеями начебто стояло ще щось; його тривожило ще щось…

Учений вирішив відписати коротко й різко, проте вже тривалий час не міг скласти відповіді. Натомість якось уранці він побачив ще одного листа від молодого бібліотекаря.

Лабораторні дослідження загальмувалися. Команда тупцювала на місці: треба було визначити склад однієї зі сполук, але це нітрохи не вдавалося. Ось уже два тижні, як усе чи то валилося з рук, чи то губилося з очей. Вони морочилися зі складниками, яких достеменно ніяк не могли встановити, це було схоже на біг наввипередки…

Можна сказати, учений уже нудьгував за днями, коли встромляв провідники в мозок живих тварин — з тих експериментів мав більше користі. Усе це: і тварин, і їхній мозок разом із провідниками, прикріпленими до голови, та вимірювальними приладами — він переклав на плечі помічників. Отримуючи від них раз на тиждень звіти із результатами дослідів, він читав їх заздрісними очима. Ще трохи — і вчений закинув би оте хімічне божевілля й замість нестямних фантазій про те, як нагодувати людство листям або його соком, надав перевагу безлічі привабливих дослідів. Чи він перевтомлювався?

Того вечора провалився в крісло й, приспавши на колінах кота, вийняв із кишені лист бібліотекаря. Почав читати.

Пізно!

Чим дужче він зачитувався, тим сильніше по його єству розливалася тривога, схожа на ту, що й від попереднього листа (хоча й сам не знав, чи саме листи навівали ту тривогу), але, здавалося, тепер із нею можна визначитися. Марно було шкодувати, що він не дочитав попереднього листа, а тим паче, шукати його, щоб прочитати зараз (либонь, уже давно порвав та викинув). Звідки цей бібліотекар взявся на його голову?

Цього разу директор починав так: «Я й чекаю, і не чекаю відповіді на мій лист. Ви, мабуть, розсердилися». Слова, які мали розгнівати його, мабуть, залишилися непрочитаними. Що він міг там написати? «Цього разу запитаю відверто: ви також із квіткарів, що підпільно вирощують тюльпани? Можете зізнатися мені в цьому без жодних пересторог. Мене призначили в це маленьке глухе містечко, оскільки я один із них; чи, зважаючи на колишні пересуди, краще сказати „заслали“… Ось бачите: я вам спокійно в цьому зізнаюся. Ми можемо порозумітися. Відтоді, як я почав копатися в книгах, аби роздобути інформацію про альсаламандру, мене не покидала одна думка: стати в пригоді за межами цього крихітного містечка. Я нічого не відчув, ні про що не здогадувався. Та оскільки мав надіслати Вам інформацію з манускрипту одинадцятого сторіччя, ознайомивши з альсаламандрою як рослиною, що дуже схожа на тюльпан , у голові зародилися певні припущення. На моє запитання в першому листі Ви ухилилися від прямої відповіді, на другий — не відписали, таким чином підвівши мене до закономірного висновку: почути про існування інших квіткарів, які вирощують тюльпани, знову зустрітися з іншою реальною особистістю, котра охоплена цією пристрастю… Будь ласка, тільки не покидайте мене одного…» Ситуація загострювалася.

Учений підвівся, умостив кота біля себе на стіл, дістав папір і почав писати.

Він зважував кожне слово; міркуючи, гладив кота по м’якенькому гарячому животу, почісував йому шию та підборіддя; тішачись його муркотінням, яке то жвавішало, то стихало, забував про втому. (Йому кортіло запитати директора бібліотеки, чи є в того кіт, але в цьому відмовив собі.) Дописавши листа, учений законвертував його; переніс кота на край ліжка, роздягнувся, помився та заліз під ковдру спати.

Тепер він радів, що не відіслав написаного листа. Маленьке містечко виявилося аж ніяк не маленьким. Перед ним стояли дві давні будівлі. Безсумнівно, щойно відреставровані. Ніяких обдертих старих будинків не було й близько. Вулиці — вимощені камінними плитками. Все довкола блищало. Певно, уночі лив дощ. Учений запитав, де бібліотека. Знайти було легко — через дві вулиці звідси. А щодо неї він не помилився. Перед ним виріс старий мур і нові — ще й тільки-но пофарбовані — ґрати! Він поцікавився біля входу, де кабінет директора. Йому кивнули на двері в правому кутку внутрішнього дворика. Учений зайшов, відрекомендувався; тепер з інтересом спостерігав, як здивований вираз на вродливому обличчі директора невпинно змінювався на розгублений — той не знав, що вдіяти.