Більґе Карасу - Сад спочилих котів

— Насамперед я показав свої тюльпани. Щоб ви перестали не довіряти мені.

— Я не ворог тюльпанів, однак і не вирощую їх. Хотів написати Вам про це, але подумав, що листом Вас, мабуть, не переконаєш — от і все. Тому й приїхав особисто. Насправді я вирощую синю троянду. Знаєте, синя троянда…

Його співрозмовник удавав, що уважно слухає його. Хоча нетямився від люті. Якщо ця людина говорить правду, то він скоїв нечуване безглуздя, сам здавши себе в руки правосуддю. Якщо ж бреше, то тим самим показує, що не довіряє, не може довіритися йому. Поки директор, сидячи в кріслі, прикидався, що уважно слухає гостя, лють від самотності наростала в його душі, змушуючи винаходити найпримітивніші способи помсти цьому чоловікові.

Господар запитав, що він питиме. Куріпка раптом затихла.

— А якщо ми нічого не питимемо, хіба так не можна? — запитав гість. — Не завдавайте собі клопоту. Краще посидьмо та поговорімо.

На думку бібліотекаря, науковець, безсумнівно, щось приховував. Листа не написав, говорив натяками, до тюльпанів цікавості — належної, чи, щонайменше, сподіваної — не виявляв, заводячи мову, одразу торочив про сині троянди.

— Кажуть, що найбільшим хистом серед тих, хто культивує сині троянди, вважається вирощувати їх в одному горщикові разом із тюльпанами, — промовив він. — Що ви на це мовите?

— Не знаю, — відповів учений. — Сам я не намагався, але підозрюю, що одночасно вирощувати обидві квітки в одному горщику, далебі, важко…

Куріпка знову загримотіла. Либонь, хотіла порушити тишу та привернути до себе увагу. Господар щось прошепотів їй. Пташка весело відповіла. Тим часом два чоловіки, котрі мовчали, начебто слухаючи пташку, немов потопали у грузькому болоті, обидва усвідомлюючи це.

На порозі хатнє світло у профіль осявало директорове обличчя — з виду геть юне, геть дитяче. Проте дитячий вираз, на відміну від юного, далебі, окреслювала образа, що закипіла на підборідді та кутиках уст…

Учений зажурився. Він не хотів скривдити бібліотекаря. По суті, й не сказав нічого дошкульного. Утім, молодик тепер стояв ображений, як і кожна людина на його місці, побачивши, що стільки планувала, і все — намарне. Крім того, учений звів нанівець свою спробу розповісти те, що хотів, коли їхав сюди… Він дивився на господаря дому, напустивши на себе якомога більшу привітність.

— Настане час, і я розповім, чим завдячую вам; чи точніше, зможу розповісти… Пробачте, але не люблю звіряти незавершені справи, — сказав він. Помовчав і додав: — Та й немає потреби.

Директор постаравсь усміхнутися так, наче хоче, але не може йому повірити. Його образу раптом мов рукою зняло. Потім вона знову прилипла до підгорля. Тільки тепер обличчя зробилося ще менш рішучим, ще більш дитячим… Тієї миті це обличчя можна було назвати просто гарним.

— До побачення, — прощався вчений. — Вельми вам вдячний. Ми запросимо вас до нашої лабораторії, аби висловити вдячність перед усіма. Сподіваюся: цей день не за горами…

Вони потисли один одному руки. Бібліотекар тепер намагався всміхатися. Учений довірився йому?… Вони махали руками, допоки автівка не звернула за ріг.

Учений же досі міркував: чи не обдурився, знайшовши пояснення, чому манускрипт одинадцятого сторіччя значно важливіший за той, що тринадцятого, переконавши себе, що сформував надійне логічне та філософське підґрунтя…

Директор гнівався сам на себе. Думаючи тільки про тюльпани, він не розпитав як слід ученого про альсаламандру. Хоча його слова подяки, мабуть, насамперед торкалися справи, пов’язаної з нею. Скоївши непоправну помилку, він повернувся туди, звідки починав… Із іще більшою купою запитань, які невгамовно роїлись у голові. Так не виб’єшся в люди.

Міркуючи, що відповідати містянам, коли цікавитимуться його розмовою з ученим, він намагався вигадати єдину версію для всіх ситуацій; знайшовши її, утихомирився та пішов спати. Учений, мабуть, також уже добрався до ліжка. Хай як, вони ще мали зустрітися.

Хіба той цього не казав? Тепер бібліотекарю потрібно було зарекомендувати себе зовсім інакшою людиною. Заприсягнувшись це зробити, він заснув.

Науковець же тієї ночі перед тим, як заснути, зняв із себе й дорожню втому, і сумніви, навіяні недовірливим обличчям бібліотекаря, і тривогу, що гризла душу — спустив геть усе з думок. Незалежно від результатів, на цій справі потрібно було поставити крапку. Не було жодного сенсу журитися!.. Він усміхнувся, уявивши собі подив на обличчі бібліотекаря, коли публічно висловлюватиме йому вдячність. Спустивши кота з плеча, він поклав його на край ліжка та вклався спати.